Завантажити

дає.
— Вінки для дівчат, а тобі, Грицику, личив би бриль, розсудливо каже мала Заболотна. — Ти ж хлопець... А я і бриль умію плести...
От вам і Ялосоветка! Справжній солом'яний бриль — це ж те, що кожному з нас тільки сниться, а це ось дівча могло б тобі його виплести хоч і зараз... Десь навчилось, відганяючи ціле літо гусей від розстелених на левадах полотен. Чи брати-строковики взимку навчили? Бо з хуторів вони повертаються восени, хоч босі, зате щоразу в нових брилях.
— Найперше я для Кирика виплету, — каже Ялосоветка, глянувши лагідно на брата, і ми теж переводимо погляди на Кирика, на його багатостраждальний картузець, біля якого тільки маленький огризок козирка теліпається. Щасливець цей Кирик! Завдяки сестрі, сьогодні він буде в брилі золотому, крислатому, як у Ромапа-степового, що коли вийде з пасіки, то спеки може не боятися: від його солом'яного сомбреро тінь лягає на все обличчя, до самих вусів.
— Ялосоветко, після Кирика й мені...
— І мені! І мені! — галасуєм, лабузнимося навперо-хват.
— Будуть усім, — великодушно обіцяє майстриня, і всі ми вже бачимо себе в брилях золотих, що незабаром вродяться тут і все літо прикриватимуть наші висмалені сонцем лоби.
Ялосоветка із своїм умінням та ще в сипім віночку сьогодні для нас ніби долею послана: хто міг сподіватись, що повернемось додому в такій обнові? Що золотітиме на тобі для будня й для свята, захищатиме від сонця і від дощу!
— Не гайся ж, Ялосоветко, берись!..
— Мені для цього колінець треба, — роздумує дівча. — Із жита колінець.
Де ж тут жито? Кругом трави й трави, суцільна розкіш квітучого різнотрав'я, і тільки де-не-де над цією зеленою повінню трав пробивається випадковий житній колосок. Дикий, один. Цього ніяк не достатньо. Аж там он, ген-ген, де кінчаються Фондові землі, щось голубіє... Єй-же-єй, то голубіють смугою жита. До них! Жита саме половіють, кожен колосок у сивім пилку, туманцем повитий. Кирик першим кидається ламати колінця, спішить і Гришуня, хапаюсь і я — кому ж охота без бриля лишитись? Для плетіння годиться тільки середнє колінце стебла, найбільше, з довгою блискучою стрілкою. Хруп! Хруп! — відламуєш стебло знизу, відламуєш зверху, і вже воно, очищене, блищить у тебе в руці, саме таке, як треба: стрілчасте, довге, зелено-голубе.
Жмуток таких колінець бігцем принесено, покладено перед Ялосоветкою.
— Такі?
— Авжеж. Ви тенор тільки ґедзів від мене ганяйте, щоб по лідіюлікали...
І в її тоненьких руках уже так моторне, так жваво плететься бриль! Стрічка в нас на очах просто випливає в дівчинки з-поміж пальців, а вопа старається, аж губи закусила, в роботу вся поринула ця наша юна майстриня у волошковім вінку, що про нього вона зараз, за працею, уже, видно, й забула.
— Ось так учетверо, — вона показує нам зразок, — а так ось буде ушестеро... Це якщо без зубців, а ще ж можна і з зубчиками, як у Романа-степового... В нього то якраз зубчиками. Правда, гарно виходить?
Захоплено дивимось на свою чудодійпицю, на її дивовижно вмілі, рухливі, такі ловкенькі пальці. Зубчата красива стрічка майбутнього Кирикового бриля довшає й довшає, а ми один з-поперед одного бігаєм до жита, щасливо-запобігливо кладемо перед Ялосоветкою колінця, — хай тільки плете! І гедзів ганятимем, і від сонця заступатимем, щоб у голову їй не пекло, зате ж додому повернемось в новісіньких крислатих брилях, — дива буде на всю Тернівщину! Ми фантазуємо та відганяємо гедзів, а Ялосо-ветка тим часом трудиться, вся в самозабутті своєї житньої творчості, стебельця в руках тільки змигують, стрічка в'ється аж до землі, — чи не такою довгою вопа станс, як оті стрічки, що їх колись козак дарував своїй нарече-пій? Із зимових розповідей тернівщанських бабусь знаємо, що добрий козак мав звичай подарувати своїй дівчині стрічку, яка сягала б від шпиля дзвіниці аж до землі, — чи не таку оце й Кирикова сестричка замислила виплести для кожного з нас?
За нами затримки не буде, понахилявшись, вибираємо, подаємо їй стебла найкращі. Заклопотані своїм заняттям, ми якось не встигли й подумати, що жито це чиєсь, комусь воно належить, по той бік нив видпіються хутори з осокорами. Та що нам зараз вони!.. А мали б ми пильнуватись... Бо й не зчулись, як зовсім зненацька випірнув із жита, ніби з землі виріс, рудий парубійко, видно, хазяйчук, вихопивсь задиханий і — до нас! З вуздечкою в руці, в чоботях, більших за себе, став над Ялосоветкою, впрілий, приголомшений до краю. Жовті очі шуліки — такі були в нього очі. Якусь мить він з жахом дивився на складені на землі житні стебла та на жмутик обчищених готових колінець, що лежали в Ялосоветки в пелені.
— Ах ти ж! Уб'ю! — І з розмаху оперіщив Ялосоноті;у вуздечкою по голові, по вінку.
Не встигла вона й крикнути, заціпенівши від жаху, як Сатанчук той з піною на губах кинувся товкти, знесамовитіло топтати її ногами.
— Розчавлю! Скатую! — Він аж захлинався від люті, вже не було перед нами людини, навіть подоби її,

читати