Завантажити

не хотів, видно, нікого, крім Соні, у своє втаємничувати.
У відстороні, замовивши собі теж кокосових коктейлів, сиділи троє юнаків, можливо, студенти якогось коледжу. Світловолосі, задумливі, з волоссям до пліч... Тамара затримала погляд на них.
— Іноді мені здається, що я опинилась серед нового людства, — сказала вона до своїх. — Видно, кожна епоха, навіть зовнішньо, ліпить свій тип. Скажімо, в очах, у виразі обличчя фронтовика завжди помітиш якісь майже невловні сліди пережитого... Є, по-моєму, щось спільне в людях фронтових. А ці хлопці, — зауважила вона в бік юнаків, — для мене за сімома печатями, емоції приглушені, загнані вглиб. І постійна ця задума та спокій, схожий на прикриття... Не вгадаєш, що під тим спокоєм: чи здатність на самопожертву заради всіх, чи, може, настроєність на зріючий злочин, витончений, холоднокровний, в дусі сучасного тероризму... Так, так, виникло нове людство, і ми з вами серед нього, — глянула вона на Заболотних.
— Все ви перебільшуєте, — відгукнулась на це Заболотна. — Звичайно, хотілось би бачити їх веселішими, цих юнаків.
— Для веселощів планета мало устаткована, — спробував декламувати Дударевич, але зупинивсь, засперечавшись з Лідою за якесь неточне слово. Тамара тим часом все дивилася, мовби аж суворо, на Заболотного, наче скульптор, вивчаючи його обличчя. Скільки літ знав •його, а знову дозволяє собі дивитись вивчально, майже безтактно... “Чим це обличчя з першої зустрічі викликав довіру? Відкрите, мужнє спокійною, природною мужністю. Часто привітне і завжди чомусь бліде... Певне, про людей такого типу на фронті казали: “З ним би згоден і в розвідку йти!..” І хоч людина знає собі ціну, проте ні в чому ніякої пози, ні крихти хвастощів... Душа відкрита до людей самим отим поглядом, що десь у глибині прижуре-ний і водночас зігрітий, сказати б, теплом правди, — так для себе це визначила Тамара. — Погляд, в якому присутня совість”.
— Ми без тебе все тут аналізували невичерпну твою позитивність, — звернувсь до Заболотного Дударевич з силуваною веселістю. — Захоплювались, зокрема, подвигом аса, котрий свого часу на “кукурузнику” з'явився в небесі над улюбленою Тернівщиною, робив віртуозні кола пошани над рідними своїми глинищами, а на сучаснім етапі виказує іншу віртуозність, уже в ролі невтомного діяча ЮНІСЕФу... Міжнародний дитячий фонд, і серед перших його завзятців — колишній льотчик-винищувач, хіба це не зворушливо?
— Ти, татку, сьогодні не блискучий у дотепах, — зауважила Ліда.
— А це не дотепи, лише констатація факту. З мільйонними фондами має справу наш Кирило Петрович... Дбає, щоб риб'ячий жир постачали дітям Африки. Порошок молочний та різні вітаміни для немовлят Бангладеш...
— За це теж комусь треба дбати, — певдоволено зауважила Заболотна, вловивши в словах Дударевцча недоречний відтінок іронії. — Без вітамінів у тих бідних країнах діти сліпнуть, а ви... Та ще й страшна посуха лютує в Африці...
— До речі, нам завтра ж до африканців на прийом іти, — згадала Тамара. — Ви йдете, Соню?
— Обійдуться, — сказала Заболотна. — Ще в люб'язностях розсипатися перед тим катюгою...
— А протокол? — нагадав Дударевич.
— Для вас протокол, а без мене вода освятиться... Та ще хто б запрошував. Кажуть, у того диктатора руки по лікті в крові, і смерть Патріса Лумумби чи не на його совісті... Пришельці-колонізатори гидкі, а хіба менш гидкі вислужники їхні, холуї? Запроданці, що сіли на тих уранах і вичавлюють соки з своїх одноплеменців!..
— О, ви сердита сьогодні. Соню, — підвівся Дударевич. —Ходімо, друзі, ще на океан, там хоч будемо певні^. що, крім хвилі, нас ніхто не підслухає...
Вийшовши знов на естакаду, ми відчули, що вітер оз океану подужчав, жінки понапинали на себе плащі, і всіх нас, як це буває перед негодою, охопило якесь єднаюче, гуртуюче почуття. Ліда, ожвавівши перед відкритістю просторів, вказувала нам на рухомі цятки в небі, — там з хижою цілеспрямованістю акул відлітали повітряні лайнери та суперлайнери, беручи курс в різних напрямах, в різні сторони світу. Над водами й сушею схрещувались невидимі їхні траси, і весь час було чути, як навіть ті літаки, що ніби й не швидко пропливають у глибинах неба, залишають далеко за собою мов відлуння грому, свій власний гуркіт.
— Можна уявити, як вони ревуть над Френковим котеджем! Бідний наш Френк, — сказала Ліда про якогось Френка і, мов доросла, взявши попід руки обох дам — матір і Соню-сан, — попрямувала з ними естакадою вздовж океану.
Ми своїм чоловічим товариством, йдучи вслід, охоче слухали Лідине дзвінке щебетання. Знову зайшлося про пашу поїздку до Мадонни, і нам із Заболотним цікаво було слухати, якими постають у Лідиній інтерпретації наші тернівщанські історії, що ми ними ділилися з нею в дорозі, де жартома, а де всерйоз виповідаючи їй під настрій той наш далекий тернівщанський палеоліт.
Здається, дівча виявилось до нас великодушним...
— Ліда неабияк пишається, що ви її маленькою богинею

читати