Завантажити

в одній особі, еколог міжнародного рангу! Екологія — це ж сьогодні наймодніша з наук!
— Сподіваюсь, Тамаро, ви щось корисне встигли почерпнути з професорського красномовства? — усміхнувсь 8 естакади Заболотний, маючи на увазі мою мовчкуватість.
— В кожному разі, не нудьгували без вас. Вірно я кажу? — І вона а підкресленою увагою обернулася до мене. — Дударевич мій з нагоди вашого приїзду спеціально читав в англійському журналі вашу статтю про синьо-зелені водорості, він і мене просвітив... Це ж так важливо, чим ви займаєтесь! Невже ті синьо-зелені справді здатні рости з такою фантастичною швидкістю? Виходить, дай їм волю, то вони заб'ють собою всі земні ріки й моря? Навіть весь оцей океан здатні перетворити в драглисте, смердюче гнитво!
— Не лякайте дитини, — сказала Заболотна, коли ми теж піднялись на естакаду. — А наука ж навіщо? Скільки розумних людей сушать над цим голови... От і наш друг не один рік веде боротьбу з тими синьоними...
— Хоча боротьба йде, здається, з перемінним успіхом, — підкинув шпильку Заболотний.
— Можете собі жартувати, а якщо серйозно, то на науку вся надія, — сказала Тамара роздумливо. — А то що ж робиться... Тут смог, там когай, танкери нафтою запоганили океан, мабуть, скоро й на цих пляжах мазут чорнітиме, всіх чайок передушить... Ось ви прибули на цей ваш конгрес, — знов запалюючись, вона обернулась до мене, — з усього світу зібрались світлі уми на захист природного середовища, радитесь, дошукуєтесь, як лихо відвернути, а скажіть нам по правді: шанси є? Не пізно ще запобігти біді? Чи цього ви й самі не знаєте?
— Знав, але не скаже, — в своєму тоні докинув Заболотний.
Ліді, видно, хотілось чогось цікавішого, і вона, повиснувши в матері на руці, зазирнула їй у вічі:
— Мамо, ти підеш з нами до дельфінів? Ми ось йдемо, — кивнула дівчинка в бік Заболотних.
— О, вже змовилися, — вдавано образилась мати. — Звичайно ж, ідемо всі.
Невдовзі ми опинилися в дельфінаріумі, де нас розшукав і Дударевич, озброєний тепер замість комп'ютера фотоапаратом, яким взявся зробити кілька знімків для слайдів на теми: Ліда з мамою, Ліда з дельфіном, Ліда всміхається дельфінові, а дельфін усміхається їй.
Потім Заболотний завів нас до павільйону з напоями, де в нього виявився за прилавком знайомий німець — добродушний товстун родом із Гамбурга, котрий і пригостив усіх нас білопінними шипучими коктейлями зі свіжого кокосового молока.
Щоб упевнити наше товариство, що маємо справу з продуктом натуральним, не синтетичним, господар при нас взявся сам і розколювати горіхи, робив це він безпомильно, влучними ударами спеціальної сокирки.
Не вдовольнившись кокосовим молоком, Тамара попросила чоловіка замовити для дорослих ще й коктейлі з шампанським, і розмова після цього помітно набула жвавості. Дударевич став перелічувати, які способи приготування коктейлів існують на світі, — їх виявилась безліч, навіть Тамара була приємно здивована його знаннями в дій галузі.
— Перепрошую, але я вас на хвилинку маю залишити — сказав згодом Заболотний, і коли він вийшов, Соня пояснила, що в нього й тут призначена якась ділова зустріч.
Тамара, перехопивши сповнений турботливості погляд, яким Заболотна провела чоловіка, несподівано запитала приятельку:
— Соню, за що він вас так любить, цей ваш Заболотний? Чим ви його заполонили? — І, пахкаючи сигаретою (вона деколи палить), стала пильно і досить безцеремон-но розглядати Заболотну. Мимоволі й ми вдались до розглядин. Бліде, безкровне, хоча й з тонкими рисами обличчя, манери скромної сільської вчительки, над високим чолом акуратна зачіска, присинена, аж голуба, щоб приховати сивину. Все в цій жінці звичайне, на ефект не розраховане, була б, можливо, навіть особою безбарвною, якби не оті очі, що просто купами світла стають, так і повняться сяйвом, якщо після розлуки загледять спрямований навстріч веселий погляд свого Заболотного. — Не робіть секрету, Соню, признайтесь: чим? — доскіпувалась Тамара. — Щоб так ось — раз і назавжди? Чому після стількох літ він ще й досі без пам'яті від вас?
Трохи зніяковівши, Заболотна всміхнулась кутиками губів на цю дружню безтактність, однак не образилась:
— А ви його самі спитайте, — мовила своїм чистим, сріблястого тону голосом, що його тутешні друзі Заболотних часто називають співучим. — Спитайте, я дозволяю.
— По-перше, Соня йому землячка, — втрутився Дударевич з поясненнями, вважаючи, певне, що саме йому належить відповісти на це делікатне питання. — А Заболотний до таких речей, як відомо, чутливий... Окрім того, Софія Іванівна співає гарно, особливо своїх степових — в ній, без сумніву, губиться талант! А головне, що свого часу вона цьому асові після одного з чергових його падінь буквально життя врятувала, розумієш?
— Надто сильно сказано, — нахмурилась Заболотна. — Люди всі наші його врятували. А найперше діти...
— Героїчна особа — це ви, — Дударевич не шкодував лестощів. — Найбільше ви

читати