Завантажити

киває він у степ на марево, що біжить і біжить попід обрієм. — Тож небесний Петро отари овець все кудись жене, а куди він їх жене, а звідки?.. Багато незрозумілого в світі. Клімат увесь міняється, а чого? Про людей і не кажу. Гуляють ото весілля без мене - хай. Та тільки обидно. Увесь рік при них, при механізаторах, а дійде до весілля... та хай. Отак і сидиш забутий у степу цілісінький день один, як палець, ніхто теб.е тут не бачить... Зате я звідси бачу всіх! І голову й заступників! Хто бухенький проїхав дорогою, хто вночі в лісосмугу котрусь із токових повів... Усе бачу!
— Впізнаєм сількора Око: не дріма... Ще ж, мабуть, пишеться?
— Сількор Око, хлопці, одписав своє. Тепер він частіше у вічі правду ріже навіть начальству — і великому, й малому. Через те й не всюди бажаний він... Нічого не кажу — механізатори, хлопці вони путящі, і небіж твій, Кириле, цілу весну з трактора не злазив, назасідався на своєму троні так, що, мабуть, і штани болять. А от шаноби до старших — цього б йому не завадило підучитись... Як тільки зберуться після роботи ось у цьому таборищі ляси поточити, так і чую: а де ж це наш довгожитель? Мабуть, знову перед телевізором заснув? Хоч би розказав якусь казочку про свої заслуги!.. Казочку, чуєте? Вони, молоді, вважають, що життя Мини Омельковича то казочка, що людина він без заслуг. Казна-що мелють язиками! Ніби Мина цей гирями кидав, та ще в кого, в Романа Винника, свого ж односельця. І рушники нібито у нього із стін постягав, і тканий обрус поцупив... Все мішма в них, як у Клима Подового. А не було ж цього? Кому, як не вам, знати, хлопці... Та ви мені хоч би довідку написали від себе й печаткою в сільраді засвідчили: не було, нічого не було! А то ж народ пішов... цигарку в зуби, перекивну-ться й знову: розкажіть, Омельковичу, веселу оту історійку, як баби в хомуті вас по селу водили... Це воно їм треба?
— Молодь любить жарти.
— Добрі жарти. Рідний син — і то якось після чарки давай шпиняти: а ви, тату, тоді таки дров наламали, кого слід і кого не слід — під одну графу підвели...
Розпитуєм Мину Омельковича про сина Гришуню, товариша наших дитячих літ. Тут Мині є чим похвалитись: не підвів його син. Усі ці роки для Гришуні минали на Далекій Півночі, працював він там як радист високого класу, на островах зимував, де ніч по півроку, де тільки пурга свистить та білі ведмеді провідують тебе. Але навіть бувши і в тих краях, Гришупя нібито цікавився, чи не натрапить десь там на сліди Романа Винника, аж з незрозумілою впертістю дошукувавсь звістки про нього... “Дався ж йому той Роман”, — сердито каже Мина Омелькович.
Запитуємо, що від Гришуні чувати, бо додому він багато літ не навідувавсь, щоправда, збирався, як піде у відставку, повернутися, може, й назавжди в рідні краї... тож чи не передумав?
— Та вже він тут, під боком у Тернівщини, — веселішає Мина. — В озерянськім радгоспі прилаштувався з усією своєю капелою. І знаєте, яке собі діло знайшов?
— На радіовузлі?
— От і ні. Бджолами захопився! Хто подумав би... І зараз оце на бджолярські курси поїхав у Гадяч, а бджілки його тим часом у нашім садку пасуться. Ось прислухайтесь: то вони гудуть.
Ми вслухаємось, і нам справді здається, що ми чуєм золоте гудіння з-поміж віття розквітлих яблунь, наскрізь прогрітих, розморених сонцем... А десь із села долинає гупотнява барабана, чуємо музику, співи розлогі — видно, весілля вже вибурхнуло на толоку.
— Таки співають, — звертаю увагу Мини Омельковича. — А ви ж казали колись...
— Що казав? — І він раптом осікся.
Змайнуло, може, і йому в пам'яті, які сварки виникали в нього на толоці з Климом-дзвонарем, котрий, стоячи на чатах духовності, завжди першим нападав на Мину безстрашно:
— Дзвони поскидаєш, хори потрощиш, а співати де?
— Не співатимем! — лютивсь тоді Мина. — Ніхто не співатиме! Плакатимуть усі, хто елемент!.. І ось спливли літа...
— Співають, та ще як, — каже Мина, дослухаючись в Тернівщину до весілля. — Може, в чому і я помилявся, — хто без гріха? Кобила на чотирьох і та спотикається. Кому під силу передбачити все, як воно буде? Ось і він, — Мина скидає оком на Заболотного, — коли падав із-за хмар на Вузловій, думав, певне, амба вже йому, кришка “серед столу широкого”, а бач, він там ще й долю свою знайшов. — Це Мина Омелькович, ясно ж, має на увазі Софійку. — Чи й зі мною: Романові ті бджоли мені в печінках сиділи, терпіти їх не міг, а рідний сип тепер, будь ласка вам: бджолярує! Хіба ж не насмішка долі? Запевняє, що на диво розумно та справедливо вони живуть, навесні, як ослабнуть, то одна одну годують — ви вірите, що може бути таке?
— Між бджолами може, — усміхається Заболотний.
— Ні, я вас серйозно питаю... Як це вдається вгадати їй, з якої квітки брати, а з якої — ні? Або чому, хоч най-далі летить, а не заблудиться?
Ми вже помітили, що Мина нинішній більше тепер запитує, раз у раз вдається до питальної форми, хоч раніше сам без вагань давав Тернівщині

читати