Завантажити

інтересує? — здолавши страх і розгубленість, запитав і він у лікарки.
— Просто так, — відповіла вона. — Хотілось би глянути на те місце... У вас його тепер нібито звуть Романівщи-ною?
Закляк, аж мову йому тоді відібрало, ждав чогось страшного, так принаймні запевняє Мина тепер.
Що то була за особа? У погонах і в ґудзиках уся, струнка така молодиця, чи пак військова жінка, в чобітках і в пілотці, і коса на потилиці тугим вузлом закручена, ну чистісінько, як у тієї... Косу чомусь він найперше помітив, хоча й очі сльозились. Не посікло, видать, горе, не об'їли оті самі...
Минають роки, а він досі терзав себе думкою, хто ж вона була, та лікарка фронтова? Бо дарма що ніч стояла, хоч око виколи, і грязюка — ноги по витягнеш, однак лікарці забаглося раптом, щоб Мина повів та показав їй теперішню Романівщипу... До смерті чомусь вжахнувся Мина тоді, уявивши, як веде він у темряву ночі осінньої жінку з револьвером, щоб показати їй те пустище, де лиш кілька пеньків стирчать після всіх бур, що тут пронеслись, після того, як сич руїни сів уночі на Романову хату! Уявив, як ходить ця жінка у своїх чобітках серед неіснуючого садка, як дослухається до чогось у глухім опівніччі, в сліпій темряві, а потім раптом до свого проводжатого:
“Так це вам треба дякувати, Мино Омельковичу?” На щастя, виручила тієї ночі Мину тривога, не випало йому зробити лікарці тяжку ту послугу: дано було команду по госпіталю негайно збиратись, надійшов наказ до ранку бути вже біля Дніпра, бо звідти гуло, гуло...
А краплі, що їх лікарка тоді для нього не пошкодувала, виявились просто цілющими, прояснився Мипі зір, і навіть зараз він за версту годен розпізнати, хто там їде або йде по шляху.
— Так хто ж, по-вашому, вона могла бути, нічна ота лікарка? — допитується в нас Мина Омелькович неспокійно. — Що коси клубком з-під пілотки, як ви, хлопці, гадаєте, хто?
Мовчать хлопці. Слухають літак, що десь високо між сузір'їв іде, рівно проорює небо.
— Чи ви ще ж зайдете перед від'їздом? — запитує Ми-па, коли ми встаємо, щоб іти, і в голосі його вловлюєм нотки улесливі, зовсім для нього не звичні.
— Постараємось, — каже Заболотний.
— У вас тут гарно, — додаю я. — Здається б, і пе покидав цього райського куточка...
— Вдень жарко, а ось уночі! — жвавішає Мина. — Одна, живучи там, де білі ночі, і навіть добре живучи, якось сказала: скучаю за чорними ночами України... Може бути таке?
— А чому ж ні...
Напередодні від'їзду ми таки ще раз побуваємо з Кирилом у нашім степу, не перестаючи тут усьому дивуватись. Ця Романівщина, невмируща земля, чи хтось її заворожив, чарами наповнив, щоб вічно вона так приваблювала до себе? Чи справді на цьому місці, як Мина каже, кимось “каша закопана”? Бо ж пустирищем була скількись літ, з купою саману та з тернинням, де лиш худоба клапті шерсті лишала, а зараз знову життя тут воскресло, відродилося, знов чиясь сила та любов піднялися в небо гінкими тополями!.. Просто, мабуть, місце таке вдатне, чимось і серед інших чорноземів примітне, недарма ж на ньому й Роман свого часу око зупинив, і післявоєнні наші трактористи теж, уподобавши цю місципу, саме її вибрали під польовий табір. Спершу вагопчик стояв тут, давав під час осінньої негоди нічліг трактористам, 6 зараз така добряча садиба устаткувалась.
З теперішніх механізаторів нікому, здається, не довелось бачити під цими зорями Романа-степового, для нових поколінь він існує скорше як особа напівміфічна, як той, хто ходив колись тут у бджолиній кольчузі, хто, оселившись серед степу, жив тут ніби за інших формацій та за інакшого клімату, розводив сад, пасічникував, мав нібито охоронну грамоту від усеукраїнського старости Петровського, а потім під ту всеохопну бурю, коли інших зносило, його теж підхопило й понесло, мов із дерева осінній листок... Могла бути й “промашка”, як дехто з старших визнає, та хіба, мовляв, великі події відбуваються без промашок?
Переболіло цій землі, перегуляла вона пустирищем, одначе життя бере своє, польовий табір, виникши тут ніби з чиєїсь випадкової волі, пустив уже міцне коріння; майстерні і житло механізаторів мають вигляд не тимчасових, а збудованих надовго, ластівки гніздяться охоче, виводять ластів'ят навіть у майстернях серед грюкотняви, серед заліза. І садок розростається, дарує людям плоди, захищений, як і колись, тополиною стіною від шмагких польових вітрів. Склався новий осередок людського життя, де все стало інакшим, де, може, незмінними тільки й лишились оця злива сонця, змиги ластівок удень та нічне лопотіння тополь від найменшого повіву... Серед механізаторів багато таких, що повиростали вже після війни, і найстарішою для них людиною в польовому таборі якраз і в Мина Омелькович, сторож із стажем, доглядач тутешнього правопорядку. Ніби непіддатпий часові, задавнений, анахронічний, існує він якось мовби напівзабуте, і ті смаглії крутоплечі, що сідають після роботи за столи, вдаються до нього здебільшого, щоб пожартувати:
— Ну як,

читати