Завантажити

до квітів.
— Ну, Ліно, як хоч, а оцю “Аріозочку” ти мені зчикни. Без неї з двору не піду!
Ліна збігала на веранду і, вернувшись з ножицями, обережно зрізала, зчикнула стебельце гладіолуса, над яким Тоня стояла невідступне. Подаючи стебельце Тоні, запитала:
— Це для?..
— Тсс! — приклавши палець до вуст, перебила її Тоня і злодійкувато озирнулася в бік майора. Потім зненацька голосно, щоб і майор чув, випалила: — Йому, володареві ефіру! Найкращому радистові епохи! Забіжу, підкрадусь нищечком знадвору до радіовузла, покладу на вікні — хай сам догадається... А його й не відриватиму, бо він з тих навушників тепер і не вилазить...
Ліна всміхнулась, запитала тихо:
— Як же він, такий ревнивець, тебе відпускає?
— Все буде о'кей, як каже капітан,— пожартувала Тоня і знову притупнула ногою, бо їй аж не стоялось на місці.— Це Лукія Назарівна думала, що як спровадить Тоньку в піонертабір, то може бути спокійна за свого синочка. Ох, помиляєтесь, шановна моя майбутня свекрухо! Забули, що куди серце лежить, туди й око біжить!
З цими словами Тоня підхоплює рюкзак, вправно накидає на спину, на бігу чмокає Ліну в щоку і, посварившись кийком на собаку, зникає у хвіртці.
“Вихор був, вихор і є”,— всміхається Ліна подрузі вздогін. Присівши на ослоні в затінку горіха, вона почуває, як все в ній трепеще схвильованістю, радісним сум'яттям. Ну й Тоня! Нема, вже побігла, вже збиває десь ґирлиґою на вулиці куряву, а тут, у дворі, й без неї ще ніби дзвенить її сміх, в самому повітрі мовби ще іскряться буйні її веселощі, бурхає вогонь нестримного її темпераменту. Ось кому гарно жити! Днями вони цілим класом їздили на екскурсію в Крим (Пахом Хрисантович таки дотримав слова і дав грузовик), в дорозі Тоня виявила себе такою заводійкою, що Ліна часом аж заздрила її кипучості, товариськості, умінню не звертати уваги на прикрі дрібниці, всією душею пити цей щедрий світ і його дива. Яка чудесна була подорож! Гайнули вони аж до Севастополя, побували на розкопках Херсонеса, де найбільше Ліну вразили не стародавні біломармурові колони та капітелі, а кавуняче насіння, що з еллінських часів збереглося в глиняних амфорах і свідчило, що елліни розводили баштани. Потім вони побували на Сапун-горі й, затамувавши подих, оглядали діораму, з якої, мов живі, поставали герої штурму — солдати та матроси, охоплені полум'ям битви... А як потрясло їх, коли, оглядаючи Графську пристань, вони дізналися від екскурсовода, що серед десантників-чорноморців, які першими влетіли на Графську пристань, був і їхній земляк, їхній вічно зарослий брудною щетиною Мамайчук Мартин, що зараз скреготить по радгоспу на своїх коліщатках. Сьогодні якось і не схожий цей тяжко скалічений чоловік на героя, а тоді нібито якраз він перший підняв свою безкозирку на високій брамі над Графською пристанню, і та безкозирка заміняла атакуючим прапор, вона була знаком того, що в той день, 9 травня 1944 року, радянський воїн з боєм повернувся знову до Севастополя... Подвиг Мамайчука довго залишався в тіні, бо з севастопольського бруку його, тяжко пораненого, забрали до госпіталю, і бойовий орден, що ним командування нагородило героя-десантника, ще кілька разів після війни ходив за ним слідом, аж поки знайшов його інвалідом без ніг у цьому вівчарському степовому радгоспі.
Завершенням їхньої екскурсії була Нова Каховка, славетне молоде місто з могутньою греблею гідростанції, з роздольним гоголівським Дніпром, з велетнями платанами, що розкинули вподовж берега високі свої шатра. Тут такою свіжістю віє на тебе, бо з-під коріння платанів весь час то меншими, то більшими цівками бринить, струмує джерельна, безліч ключів б'є, чистих, різнотонних, що зливаються в єдину, тиху й співучу музику води. А та дорога, якою вони їхали в Каховку, широкий шлях степовий, на десятки кілометрів обсаджений мальвами-рожами! Збожеволіти можна було від тієї краси! Від самого Ново-Троїцька й до Каховки квітують і квітують вони, цупкі та високі,— білим цвітом! рожевим! червоним! жовтим! — не бояться ні спеки, ні гарячих сухих вітрів, що налітають та шарпають їх весь час... Ось такою чіпкою та цупкою, міцною та непіддатливою видається їй і ця непогамовна Тоня Горпищенко, яка живе і не тужить, що рюкзак на плечі — і в піонертабір на ціле літо вожакувати... “А я! На що я сама здатна?”
Виводить Ліну з задуми брязкіт хвіртки: це прийшла мачуха, ще досить молода жінка, але така розгодована, з таким животом, що й не вгадаєш, чи вона вагітна, чи то просто відклалося “соцнакопичення”... Присівши теж в холодку під горіхом, мачуха одишкувато хапає повітря, потім запитує Ліну, що їй складати в дорогу, бо вона, мовляв, ради цього й з роботи відпросилася сьогодні раніш... А дівчину аж досада бере: поїздки тієї на два дні, тільки документи здати та й назад, а вовтузні, наче збирають тебе на острів Діксон. Вранці батько валізку перевіряв, зараз мачусі треба...
— Може; ти й пальто демісезонне візьмеш?
— Нащо пальто? Плащ на руку та й

читати