Завантажити

що ветеран ось-ось насвариться на неї тим ґудзем або запитання якесь їй поставить таке, що вона й відповісти не зуміє.
Запитання в нього й справді визріває, але з ним він звертається не до Ліни, а до самого Яцуби:
— Скажи, навіщо тобі цей персональний “Москвич”?
Батько відповідає жартом, що ось, мовляв, повезе дочку в інститут, бо пішки далеко йти, але Мамайчук жарту не приймає, його, як завжди, пече Яцубина пенсія, що її, мовляв, забагато йому дають: на трьох солдатських вдів вистачило б.
— Ти свідомий? Ні, скажи, ти свідомий? — учепливий, мов кліщ, пристає до відставника Мамайчук і вказує йому на іншого відставника — на Курінного, що в цей час саме лазить з комбайнерами біля комбайна,— он, мовляв, він теж відставник, до полюса під кригами плавав, а коли списатися довелось — сам прийшов у майстерню, бо совість в людини є. Слово за словом, і між ними вже спалахує чвара, батько кричить:
— Ти мені очі цим не штрикай! Я не сам собі пенсію встановляв! Я за неї пургою та цингою платив! Зубів ось чортма! Бачив! —І він вишкіряє до Мамайчука свою вставну нержавіючу сталь.— Не на курорті був! Там був, де дитина ось, замість яблук, сиру картоплю гризла. Дружину поховав, з собою не рахувався, до впаду своїй владі служив! А сказали, бери відставку — взяв.
— Не взяв би... Саме життя тобі відставку дало,— глипає спідлоба Мамайчук.
— Не спішіть Яцубу ховати! Рано! Ще, може, самі покличете нас, щоб синів ваших до тями приводили! Бо повипускали чортів з пляшки, а назад загнати не вмієте!
— Ну-ну! Синів ти наших не чіпай,— наїжується Мамайчук, і вже коліщата його скрегочуть знов до майстерні, а батько, грюкнувши капотом, тоном наказу кидає Ліні:
— Сідай!
“Москвич” їхній, тикаючись між комбайнами та старими сівалками, поволі вибирається на просторе; вже хащі машин були позаду, коли Ліна зненацька вгледіла капітана Дорошенка: в білому кітелі, в капітанськім кашкеті, він стояв над купою іржавого брухту, розглядав величезний якірний ланцюг, що його теж, мабуть, разом з манометрами привезли з того нічийного судна. Даючи “Москвичеві” дорогу, капітан відступився і в цей час загледів на переднім сидінні Ліну, що нескладно гнулася поруч з батьком, і всміхнувся їй. Була в його усмішці якась делікатність, доброзичливість,— це Ліна відзначила в ньому ще на шкільному вечорі. Певне, ця делікатність властива йому, певне, є в нього душевна потреба саме такого поводження з людьми. І зараз — підняв руку, ворухнув у повітрі пальцями: щасливої, мовляв, дороги...
Радісно і трохи аж тоскно стало дівчині від цієї миттєвої зустрічі з капітаном. Людина змістовного й славного життя, він таке глибоке на неї враження справив на випускному, так гарно розповідав їм про того степовика-парубійка, що з торбинкою тьопав до причалу і що з байди дядьківської, подолавши всі труднощі, таки вийшов на простори океану... А в який же вона, Ліна, пускається океан? З якими передчуттями вирушає в свій перший рейс? Не океан, а, мабуть, болото паперів, каміння канцелярських столів жде її... Доведеться нервувати за кожну оцінку, за кожен бал, скільки разів доведеться глушити в собі голос власного сумління, щоб хоч на півкроку просунутись по шляху до того діла... яке її зовсім не приваблює! Бормашина та крісло — батько певен, що саме вони зроблять Ліну щасливою... А якщо не пройде по конкурсу? Батько розгорне баталію, пустить в хід грозьбу і лестощі, секретарок допитками замордує, а начальству руку трястиме по-холопському... Ще й дочку вчитиме цієї науки запобігань перед викладачами, пролазництва, піддобрювання. Невже все це неминуче в житті? Невже рано чи пізно, а мусиш із цим примиритись?
В дорозі з “Москвичем” було негаразд, мотор кілька разів глухнув, кашляв, доводилось зупинятися, і доки батько гаркотів стартером або, піднявши капот, щось лагодив, Ліна стояла край дороги, обвіяна гарячим степовим повітрям. Розглядала жовте квіття дикої собачої рожі та Петрового батога цупке стебелля, що синіми зірками світило з-поміж обважнілих від пилюки придорожніх полинів; походжала та думала свої думи про те, як житиме, пройде по конкурсу чи ні, а сумніви весь час тривожили, чи саме так треба жити, щоб ти відкрито могла глянути в вічі і капітанові, і тому безногому озлобленому газорізальникові Мамайчукові.
Востаннє мотор заглухнув (і на цей раз, здається, остаточно), коли їм зоставалось всього з кілометр доїхати до місця робіт на трасі каналу. Вже видно було там розбушовану землю, цілі буртовища свіжого грунту, серед якого сюди й туди, то пірнаючи, то виринаючи, ходили бульдозери, зблискували до сонця своїми величезними лемешами.
Батько лютував, гаркотів стартером, раз у раз крутив ручку, червоніючи з натуги:
— Не заводиться, хоч убий!
Треба було шукати якогось виходу, і батько знайшов його в тому, що Ліна зостанеться біля машини, а він піде пішки до каналобудівників, домовиться, щоб виручали. В них там, мовляв, багато механізмів, можуть взяти на

читати