Завантажити

пошуткувати... А танк якраз був не в роботі. Цей уже як зачепить, то потягне, він у нас трудяга.
Дівчата разом глянули на танк, що стояв віддалеки на своєму, видно, постійному місці. Єгипта, заволодівши танковим краном, вже з кимось лаявся — лаявся так, що Ліні хотілося вуха затулити.
— Не зважай,— відвертаючись від Єгипти, заспокоїла її тутешня дівчина.— То він механіка перевиховує.
Дівчата розгомонілись. Невдозі Ліна вже знала, що звати цю дівчину Василинка, а прізвище Брага, і що брат її тут працює бульдозеристом на каналі, і що наступного літа вона вступатиме до Ровенського інституту інженерів водного господарства — канал обіцяє послати, буде стипендіаткою каналу... А тут? Тут працює пікетажисткою — це од слова “пікет”. Обов'язки нескладні, ходиш, переставляєш геодезичну рейку, а майстер нівелює. Якщо старий в доброму настрої, то він і пікетажистку підпускає до нівеліра, щоб привчалася. Але це так, понад програму, головне ж діло пікетажистки — переставляти оці вішки рябенькі.
— Бачиш, он під вагончиком стоять? Одна моя, а друга моєї напарниці, її зараз нема.
— Де ж вона?
— Розрахувалась, бо в неї мати дуже захворіла, а доглядати нікому... Оце де зараз канал споруджується, все якраз з Ганнусею ми пікети розставляли, між нашими пікетами найжаркіші роботи йдуть...
— Своєю роботою, Василинко, ти... дуже задоволена?
— Як сказати. Бува цікавіша. Але й тут: хай по сто метрів вперед, та все ж таки вперед.
Інший світ, все таке далеке, одначе Ліна почувала, що їй цікаво слухати — і про ті пікети, і про нівеліри, і про те, як тут живуть... Слухала, а тим часом хтось підкрався із-за спини і хап її за голову — міцно затулив долонями очі... “Єгипта!” — майнула найперша думка, чомусь саме його руки уявились такими гарячими, міцними, з горіхами мозолів на долонях... Треба було вгадати, крикнути ім'я, щоб випустив, і добре, що не крикнула, бо коли випручалась, то перед нею стояв... Кузьма Осадчий! Усмішка до вух, сам закудланий, в зашмарованій майці, в пилюці... І в бровах, і в чубі пилюки набилося густо.
— Так це тебе тягнуто на буксирі,— казав Кузьма.— А я думав — там тільки старий твій... Куди ж мандрівочка пахне?
— Вона в медінститут їде документи здавати,— прохопилась першою Василинка.
— Ніколи не чув я, щоб ти медициною захоплювалась,— здивувався Кузьма.— Відкрила в собі такий нахил?
— Який там нахил,— досадливе всміхнулась Ліна, а Кузьма веселим тоном побажав:
— Ну, зеленої тобі вулиці та голубого неба! А ми тут, бачиш, земельку пересипаємо. З місця на місце пересипаємо, а, кажуть, щось буде.
— Не щось, а магканал,— поправила Василинка.
— От чуєш: маг... Себто магістральний,—пояснив Кузьма,— а не тому, що перед тобою якісь маги... Тут без магії, тут пупа надривати треба. А зате вигрохкаємо такий, що більший буде розміром, ніж відомі тобі канали марсіанські, що їх Скіапареллі відкрив. Із самого Марса в телескопи видно буде наш степовий аричок.— Хлопець засміявсь, розфантазувався: — Вже десь там сидить, мабуть, такий собі вчений марсіанин, трохи на самурая схожий, розглядає нашу роботу в окуляр телескопа та покректує: що таке? Не було каналу в цьому секторі Землі, і ось він уже є! Де була бура пустеля — рівна якась смужечка лягла... Оптичний обман, чи, може, й там, на планеті Земля, є більш-менш розумні істоти? Щось там риють, прокладають, ведуть... А коли так, то треба їхній витвір негайно нанести на карту земних каналів та мерщій у дисертацію його — єй-єй, за це дадуть комусь доктора марсіанських наук!
Дівчат розважають його пустощі, обидві сміються, а Кузьма тим часом, по-робочому замашним рухом вхопивши барило з водою, жлуктить нахильці, аж чути ковтки: глог-глог... Все в нього якось здорово виходить, хлопець навіть п'є так, як щойно пили тут дорослі бульдозеристи. Напившись, втерся всієї п'ятірнею, по-робочому. Зовсім небагато й пробув на каналі, а вже з'явилося в ньому щось певне, владне, розставивши ноги, твердо стоїть на землі Кузьма-каналобудівник, тільки жаль, що в вухах землюка — може гречка звідти прорости. Чи давно це було, коли в школі хлопці ще тільки вчились водити трактора, скільки сміху було, коли за кермо сідав оцей вухатий Кузьма... Чи він придурювався, чи справді не вмів тоді ще правувати — трактор його ніяк не хотів слухатись і, виписуючи по майдану п'яні викрутаси, прямував кудись у степ навмання, а хлопці горлали невдасі керманичеві навздогін:
— Кузьмо, тримай картуз!
Картуз був тоді на Кузьмі якийсь чудернацький, не нашої ери, з переламаним козирком,— де він такого й допав! Аж шкода, що зараз нема на Кузьмі того картуза, не втримав, мабуть-таки, його, загубив десь по дорозі сюди разом зі своєю школярською безтурботністю.
— Ось так, Ліно... Степи збираємось обводнити, а самим поки що напитися ніде: кидай агрегат і біжи аж до цих бочок за ковтком води.
— Бо термоси порозчавлювали,— каже Василинка з докором.
— А як

читати