Завантажити

хіба вона може повністю уявити всю складність, всю жорстоку реальність того життя, коли за одне необачне слово людину кидали до в'язниці, коли на тебе падала підозра тільки за те, що ти побував у закордоннім порту... Повернешся з рейсу, а тебе вже обнюхують, чи ти не завербований, наче ми, радянські моряки, тільки того й ждемо, щоб хтось нас завербував... Одного з його матросів оголосили японським шпигуном, а він не знав, де та й Японія, він і слово це на слідстві писав через “І”... Але чи все ти зробив, ти, комуніст, щоб виручити, визволити його? Чи, може, недовоював, не розбився там, де треба було розбитись?..
— Не ідеальні і ми,— помовчавши, каже капітан.— Були засліплення. Були омани. Хибні кроки були й помилки — в кого більші, в кого менші...
— У вас менші? — запитує Ліна.
— Та що ви йому допит влаштували? — втручається Яцуба з ревнивою досадою в голосі.— Не святий і він! До всіх добрим не будеш.
— Оцінювати чиєсь життя — це, мабуть, найпростіше,— сказала Лукія.— А вам пора про своє подумати. Щоб не тільки наших помилок уникнути, а й своїх не наробити.
— Хоча б куди-небудь поїхати або попливти! — мимовіль вихопилось у Тоні.— А то далі острова Смаленого не була!
— І смаленого вовка не бачила,— скаламбурив Кузьма Осадчий і першим засміявся з власного дотепу.
— А справді, як подумати, де ми будемо? Куди розійдемось? — замріяно глянула на друзів коротко підстрижена Ніна Іваниця.— Нічого не ясно. Поки що самі лише передчуття.
— Є в нас, моряків, таке передчуття — передчуття океану,— мовив після паузи капітан.— Проходиш, скажімо, Гібралтар, минаєш скелі, і хоч туман або ще ніч навкруги, ще темно, а на тебе вже війнуло простором, вже він дихнув на тебе, океан... А розвидниться — й ти бачиш навколо себе його безмежжя і гордишся тим, що ти людина, і в такі хвилини не можеш не подумати про всіх людей, що живуть на планеті...
Дівчата й хлопці сидять прищухлі, кожному з них, певне, хочеться в цю мить зазирнути вперед у своє прийдешнє, побачити, який він буде, той їхній океан? Чи синій, осяяний сонцем, чи чорний як ніч океан горя, війни, мовчазних радіоактивних пустель?
Лукія стежить за сином, її раз у раз проймає незрозуміла тривога за нього. Знати б, чого ото деколи аж міниться з лиця, які внутрішні хвилювання збурюють його?
Закохалось хлоп'я? Чи щось інше розбурхало уяву?
Вона знає, Віталій просто закоханий в капітана Дорошенка, для нього він людина-взірець, коли він приїздить, то у Віталика з хлопцями тільки й розмов, що про далекі рейси, про пасати та про мусони... Його аж подив бере, що мати до цього ставиться спокійніше: “Як ти можеш, мамо? Перед тобою ж єдина на весь радгосп людина, що перетинала екватор, бачила сузір'я Південного Хреста!”
Віталик з капітаном у давній дружбі. Лукія пригадує, як в один із своїх приїздів капітан привіз Віталикові для забави мавпеня — було з ним клопоту... Маленьке, потішне, воно принесло з джунглів у радгосп свій гарячий південний темперамент, жвавість та спритність виявило таку, що не знали, куди з ним подітись. Гасає, стрибає, як потерча, все, що попадеться під руку, шпурляє. Фікуси поламало, миски побило, фіранки подерло. Дроти та антени — це для нього мов ліани в джунглях, з кутка як плигоне і на шнур електричний вчепиться, гойдається і ніби сміється своїм пустощам. Йому весело, а господиням до сліз, бо вже воно пішло від хати до хати і так дійшло аж до радгоспних майстерень, де потрапило до міцних робочих рук діда Смика. Зарослий, задимлений, задичавлений, він цупко тримав його в руках, довго й пильно розглядав цього далекого свого пращура.
— Невже ж оце і я колись таким був? — дивувався дід Смик.— Невже і я від такого походжу?
— Від такого, від такого,— жартували в майстерні.— Тільки загордилися, діду, цураєтесь... А воно впізнало, родичається.
— Що ж ти думаєш про нас, макако? — допитувався дід Смик, уважно дивлячись на мавпеня, а воно, прищухнувши, зірко й уважно дивилось на нього.
На зиму забрали його в школу, в куточок живої природи, тільки недовго прожило мавпеня там: якось вночі вискочило з помешкання, і вранці знайшли його на винограднику замерзлим.
— Друзі! Не треба смутку,— трохи манірно вигукнула вчителька англійської, що зовні мало чим і різнилась від випускниць.— Давайте краще голосно помріємо про ваше майбутнє.
— Про це краще голосно помовчати,— підійшовши до гурту, кинув Гриня Мамайчук.— Мрійників у нас і так — не розминешся... Ах, на цілину! Ах, на новобудову! Все життя буду в клубі з своїм милим дуети співати! А минає кілька років, ти вже її в клуб не докличешся, куди там їй в клуб: “Троє дітей, коза, ще й строїмось!..”
— А по-моєму, працювати й веселитись — це ніколи не набридне,— з певністю каже Тоня і, підхопившись, гукає через голови до директора школи: — Павле Юхимовичу, чи ви вже дозволяєте танці?
— Ви тепер люди суверенні...
Пари одна за одною закружляли в танці... А на

читати