Завантажити

капітанами, матросами, а дніпровський лиман лоцманами, а в наш час дають героїв-підводників і відважних китобоїв. Тоді, в двадцяті роки, до айсбергів Антарктики звідси ще не ходили, зате це ж вони, степові мореходи, проклали тоді своїми дубками так звану “Золоту лінію” від Олешок до Одеси, лінію, по якій горами пливли щоліта в чорноморську столицю дари українських степів — рябі та туманисті кавуни — від них ціла гавань в Одеськім порту так і звалась Кавунною...
І ось з тієї кавунної та динячої “Золотої лінії” і вийшов юнак Дорошенко у широкий світ. В найдальших гаванях світу вже знають його в обличчя, і, коли прибуває, тамтешні називають його жартома “Іван з України”.
Для нього нема вже на планеті екзотики, і коли він, розмовляючи, говорить “Кейптаун” або “Пірей”, то це звучить в його устах так само звично, як Лиманське або яка-небудь степова Іванівка.
Одначе тоді в юності треба, видно, було дуже-таки любити море, щоб не розчаруватись, потрапивши на дубок до дядька-капітана, де звалюється на тебе найбуденніша робота, де замість компаса та лоцій — каструлі та рибу чисть! Замість синіх просторів океану — візникувати по надбережжю, возити руду з Поті до Маріуполя або цемент з Новоросійська... Дядько-капітан був вусатий, дебелий, крутої вдачі. Чорне море він розглядав, як своє домашнє, і наука судноводіння в нього була спрощена до краю:
— Навпростець.
Отак і починалась його, Дорошенкова, життєва дорога. Не раз після того огинав планету, та, хоч де б він був, чи з цього, чи з протилежного боку земної кулі, він і звідти линув думками сюди, в часи радості і смутку вертався в це село степове, в це курявне, мовби забуте місце планети, що було йому дорожчим над усе. Маленька цяточка на землі, далеко не райський куточок, чорні весняні бурі, овечі кошари та молочай, а душа його звідусіль поривалася саме сюди, саме тут завжди знаходила затишок, дружбу й любов, набиралася звідси наснаги...
Ходив на учбовому паруснику “Товариш,”, на транспортах-сухогрузах, на танкерах. Аж усміхнувся, згадавши, як одного разу, ще давно-давно, доставили з Канади партію закуплених коней, диких, необ'їжджених, справжнісіньких мустангів, пускали з палуби їх на берег, і тут же берегові хлопці кидались на круті їхні шиї, ловили, а осторонь стояв Будьонний, задоволено покручував вуса, посміхався...
То була його, капітанова, молодість.
А найбільше впомку перший самостійний рейс. Зараз прилади різні, радіозв'язок постійний, локатор показує тобі все, а тоді компас, секстан, карта — і щасливого плавання! Як у часи Колумба. Ідеш вночі й не знаєш, чи ти попереду своїх обчислень, чи позаду, чи ти ліворуч, чи праворуч... Бо всього з точністю не передбачиш: яка тут течія, чи тебе уповільнило, чи, навпаки, віднесло швидко вперед, тут уже надійся на свою інтуїцію моряка... Перед тим суворі екзаменатори, бувалі морські вовки, екзаменують тебе на далекі плавання.
— Розкажи, як будеш плавати по Дузі Великого Кругу? Проходження океанів... Пассе ошен — розкажи!
І знову праця. Возив руду в Балтімору, брав каніфоль у Мексіці, на Камчатку сіль возив, в безперервнім труді минало життя. Були штилі, були тайфуни, чув, як щогли тріщать, ішов, як у бій, на гуркотняву, на стогін ревучих сорокових широт... А може, в цьому і є воно, щастя? В напрузі, в повноті життя?
— Ви не знаєте цього, а знайте. Йдемо, бувало, де-небудь Егейським. Ми ж комсомольці, а всі судна нас обганяють... Англієць обганяє, норвежець, грек... Прикро, аж зуби стинаєш: коли ж нас уже перестануть обганяти? Коли ми їх минатимем на морських шляхах? І ось настало. Вам би не довелось тепер червоніти за наш флот. Не обганяють уже нас, і вже наші прапори не дивина в найдальших портах світу, зустрінеш їх і на Кубі, і в гаванях чорної Африки, і на просторах Індійського чи Тихого океанів...
Капітан змовкає, поглинутий своїми думками. Десятикласники звідусіль жадібно зорять на нього. Він для них як сподвижник Магеллана. Він з тих людей, що здатні захоплювати. “Хотіла б я мати в грудях такий жар любові,— думає Ліна Яцуба, незмигно вивчаючи капітана.— По всьому світу проніс прапор своєї Вітчизни, почувається, жив і живе для свого народу, цьому підпорядковано в ньому все, до найменшого... Для неї, для Вітчизни, долав ревучі сорокові широти, і для неї ж він просто, по-буденному дбав про порядок на судні, і вся його оця особиста підтягнутість, тактовність, культурність — це, певне, теж набувалося передусім ради неї, бо ти ж “Іван з України”, ти мусиш будь-де гідно репрезентувати її... Таку б мати волю, ясність, таку б мати цілеспрямованість життя”.
— Можна вас ще запитати? — знову звертається Ліна до нього.—Скажіть: ніколи ви не кривили душею? Ні в чому не йшли проти власного сумління? В усьому ваше життя було бездоганним?
Капітан посміхнувся невесело: ось де тебе екзаменують, ось твоє “пассе ошен”... Ніби саме сумління твоє запитливо дивиться на тебе довірливо-ясними очима і жде відповіді... Ця молодь,

читати