Завантажити

слово? Як нема, то хай буде, — бо саме це єдинолюбство робить мене багатим і сильним. Я відчуваю себе завжди багатим і сильним. От чому я й говорю, що найвища краса — це краса вірності. Люди, які накидаються на все, які розмінюють свої почуття направо й наліво, по-моєму, кінець кінцем мусять відчувати себе злидарями.
— Все це ти вимріяв собі по окопах, друже, — не вгамовувався Сагайда. — Хай навіть була вона такою, але звідки ти знаєш, якою вона стала тепер? Три роки, три таких роки! Все летіло шкереберть, все на очах мінялося, і тільки твоя любов ні? Ха-ха... Грані, гармонія сердець... Бачив я, чим кінчалися ці гармонії!
— Ти маєш на увазі себе?
— Х'оч би й себе... А інші? А сам ти зараз хіба той, що був? Ти продовжуєш її любити просто... з своєї рицарської впертості. Дама серця! Вічна! Незмінна! Ех, друже, друже... Ти й сам не помічаєш, що любиш уже не так її, Шуру Ясногорську, як своє студентське минуле, свою молодість. Хай чудову, але все-таки — казку!
— Хай навіть так. Хай навіть казка. Але ця казка світитиме мені все життя.
— Отже, виходить, ти ідеаліст? — запитує Черниш, усміхаючись.
— В цьому — можливо.
— А якщо і вона тебе ще кохає, — продовжував нападати Сагайда, — то теж лише уявного, теж казку. Фантазує дівчина, обточуючи нам міни десь на Уралі чи за Уралом... Яким тебе задумає, таким ти їй і приснишся. А насправді? Адже ти теж став тепер не такий, яким вона тебе знала до війни і яким саме й кохала. Ну хай ти, як інші, романів по госпіталях не крутив, прапор свого кохання тримав високо, але... що не кажи, Юрію, а ти теж загрубів на фронті, осолдафонився... Хіба що трохи менше, ніж ми.
— Можливо, до певної міри, Володько, ти й маєш рацію, — погодився Брянський, замислившись. — Може, в серці нема тої вразливості, тої ніжності, що була... Скільки нових звичок, скільки грубих, жорстоких пристрастей пустили в ньому коріння... Багато що зійшло з кров'ю, згоріло в серці за ці роки... А може, і не згоріло? Може, випалене вогнем, воно тільки загартувалось та стало від того ще міцнішим?
— Я певен, — каже Черниш, — що якби матері побачили, якими стають їхні сини на війні, вони не впізнали б нас... Вони й не уявляють собі, що тут робиться з людиною, яку складну, яку страшну еволюцію встигає вона пройти... Повністю цього не збагнути нікому, хто сам не був тут, а знає війну тільки з фільмів та розповідей, хай навіть найправдивіших... Щоб це збагнути, його треба — пережити.
Євген лежав, спершись на руки, перед багаттям і дивився в огонь. Відблиски полум'я переливалися в його чорних, широко відкритих очах.
— Згоріло... випалилось, — бурмотів Сагайда, вишкрібаючи в казанку. — Випалене серце, га? Здорово.
— Але заради якої мети? — роздумливо говорив Черниш. — Заради такої, що краще неї... не може бути в людини нічого.
Брянський, видно, його не чув. Він сидів, обійнявши білими руками свої вицвілі чобітки і рівномірно похитуючись. У такій зібганій позі він був зовсім маленький, було щось тендітно-дівоче в його гостро піднятих плечах з твердими акуратними пбгонами. В глибокій задумі дивився він на багаття, спостерігаючи, як полум'я пожирає зелені гілки, а з них виступає, закипаючи, смола.
— Все, все ми віддаємо тобі, Батьківщино, — промовив він раптом якимось дивним голосом ні до кого. — Все! Навіть наші серця. І хто не звідав цього щастя, цієї,,. краси вірності, той не жив по-справжньому.
І знов дивився, похитуючись, на полум'я, хоча, видно, нічого не бачив і не чув. Всі мовчали.
Біля сусіднього багаття Хома Хаєцький, облизуючи ложку, серйозним тоном розповідав товаришам:
— ...А я їй відповідаю: люба моя Явдошко! Отого твого листа, в якому ти просиш грошей, я не одержував...
— Подали команду рушати.
Знову сіли на коней. Річку переїздили вбрід. Деякі коні полохалися води, комизились, рвали посторонки. Доводилося бійцям самим, поскидавши штани, забродити по груди в крижану воду. Перекинувши віжки наперед, бійці тягнули за собою норовистих коней силоміць, як бурлаки баржу.
— Отак і допомагають всю дорогу, — міркував якийсь боєць, — то коні людям, то люди коням, а всі разом — вперед.
Тиснява, галас, лайка, гуркіт возів, і знову чорна дорога в гори, блискання іскор, викресаних підковами, клекіт копит. Позаду, бушуючи на вітрі, залишався високий палаючий міст, а понад шляхом догорали покинуті багаття.
Холодна гірська ніч на чужині мимоволі схиляла до інтимності. Сьогодні навіть Брянський, завжди стриманий, дещо замкнутий, охоче відкривався товаришам, які їхали пліч-о-пліч з ним. Досі Черниш не думав, що ця людина, яка, здавалось, була цілком зайнята лише своїми формулами, справами роти, боями, — живе ще і чимось іншим. Брянського він вважав дуже здібним офіцером, але сухим і до деякої міри педантом. І, може, тільки ця бурхлива маршова ніч здатна була викликати Брянського на одвертість. Йому, видно, хотілося зараз говорити і говорити про неї, далеку кохану дівчину, говорити хоч у простір, наче вона десь могла

читати