Завантажити

розіллявся широким ясним океаном. Черниш пригадав інші висоти — першу, румунську, де зостався Гай, і другу, трансільванську, високу, мов грандіозний обеліск... Як би він хотів, щоб усі були тут, кого він позалишав на шляху! Не хотів би він ні чинів, ні орденів, ні слави, аби тільки встали ті,далекі й прекрасні, які назавжди зосталися на шляхах великого походу... Хіба ж не їм належить усе, що зараз оце збувається? Хіба це не їм лягають вдалині білястими килимамичеські асфальти? Хай ішли б вони поруч, хай були б вони гут... Скликав усіх, а ніхто не приходив. Скільки це минуло відтоді? О, як то було далеко, як то було давни...
На висоті просто між окопами зупинився віліс командира дивізії. Стоячи в машині, генерал щось енергійно говорив командирам полків, які слухали його, виструнчившись в сідлах. Самієв був між ними найменший, зате коня мав під собою найбільшого.
Генерал, видно, був чимось не зовсім задоволений. його мовби не торкалася та загальна радість, той піднесений, майже хмільний настрій, що панував зараз у військах. Він, комдив, ніби й не помічав того, що противника було щойно зірвано з його позицій, що танки, обігнавши піхоту, вже рейдують за десятки кілометрів попереду, що, зрештою, перемога близько. В такий час і генералові личило б повеселитися з усіма, пожартувати так, як він умів: не зважаючи на ранги, з демократичним перцем. Але зараз ще, видно, було не час... Генерал стояв у машині, збуджений, побуряковілий, і майже роздратовано віддавав накази командирам полків. Дехто, настроївшись перед тим уже на досить благодушний лад, глянувши тепер на генерала, одразу догадувався, що попереду буде ще всього: і труднощів, і небезпек.
Противник, тікаючи, змушений був кинути чимало своєї техніки та боєприпасів. По всій висоті стирчав із землі перем'ятий, знівечений метал, здеформована важка зброя.
— Буде трофейникам роботи, — перемовлялись бійці. — Попозбирають...
— Дивіться, зенітка! — гукав Маковей товаришам, сподіваючись таким нехитрим способом привернути увагу Ясногорської. Шура, ступаючи між Сагайдою та Чернишем, обернулась на мить, глянула на Маковея, кивнула йому привітно. Потім знову щось жваво заговорила до офіцерів, крокуючи далі.
— Ціла-цілісінька! — не вгавав Маковей, поплескуючи рукою теплу, нагріту сонцем гармату. Проте Ясно-горська на цей раз навіть не почула його. — Ще, видно, й заряджена!
Гармата стояла в круглій ковбані-ячейці, наставивши свій довжелезний хобот у блакитну височінь весняного неба. Телефоніст ще щось гукав, але Ясногорська не оберталася.
Тоді хлопець, не довго думаючи, припав до механізму гармати...
Пролунав постріл. Єдиний, самотній і тому дивовижно разючий серед цієї великої тиші. Покотився далеко над полями, перелунюючись в берегах, у лісах та яругах. Тисячі людей на мить застигли, здивовано слухаючи його. Декому здавалося, що це вже пролунав останній постріл на землі. У синій високості розпускалася біла квітка вибуху. Певне, ту квітку було видно найдальший чеським вєскам, що ледве мріли в садах на заході.
— Що ти робиш? — схаменувшись, накинулись на Маковея командири.
— Я хотів дострелити он туди, — сміючись, показував пустун рукою вгору.
— Куди?
— До синього... До стратосфери!
Зрештою, хлопець і сам не знав, для чого він вистрілив. Може, для неї, для Шури Ясногорської? Чи, може, він салютував мирові, що, здалеку наближаючись, вже ледве чутно сурмив назустріч людям, які здобували його...
XXV
Полки, згорнувшись в колони, прудко летіли вперед. Назустріч їм, крізь гарячі розімлілі поля котилися блискучі асфальти, всуціль политі свіжою водою. Святково вбрані чехи і чешки невтомно поливали їх з ранку до вечора. Щоб не курилися шляхи, щоб не падала пилюка на висвободителів.
Чисті, красиві села й міста, потопаючи в молодій зелені, викинули над собою червоні радянські і триколірні національні стяги. Майоріли вони, куди глянеш, як вимпели численних кораблів у величезній гавані. Весь світ одразу став незвичайно яскравим і барвистим. Крізь людський радісний клекіт невпинно проходили натхненні війська.
— Наздар! — видихала визволювана Чехія єдиними грудьми. — Наздар! Наздар! Наздар!..
— Ать жиє Руда Армада!
Тріумфальні арки виростали назустріч полкам паче самі собою.
Хома Хаєцький пролітав у ті райдужні арки одним з перших. Грива його коня вже третій день була заквітчана пахучим бузком, і Хомин автомат був теж обплетений квітами та стрічками. Обплітали його білі, худенькі руки визволених сестер, чешок і словачок, котрих подоляк навіть не встигав запам'ятати в обличчя.
Наступало всеземне свято, якому, здавалось, не буде кінця. Біля кожного двору на чисто вимитих лавицях стояли відра з холодною водою та хмільною брагою, а біля заможніших дворів — бідони з молоком та діжки з пивом. Радісний, енергійний люд не втомлювався припрошувати своїх бажаних незчисленних гостей. На площах малеча хоробро плуталася поміж машинами і кіньми, тягаючи за собою повні відра, навперебій

читати