Завантажити

роботи дозволяю, — змилосердився подоляк, всідаючись зручніше в сідлі. Иона не прийняв милосердя.
— Хай той скидає, кому він важкий.
— А тобі — ні?
— Мені рідна зброя ніколи не важка.
— Овва! Hу, тоді з тебе люди будуть.
Свиснувши канчуком, Хома помчав наздоганяти своїх. Розшукав їх уже за рікою, серед маси різних підрозділів, які, перехопившись по тільки що наведеному понтону, на деякий час змішалися, злилися в одну величезну, збуджену, шумливу армаду. Розгорнувшись по всьому підгір'ю, війська лавами посувались на висоти. Залишений противником укріплений район шкірився раз у раз потрісканим бетоном, зяяв мертвими дірками амбразур. Сталеві ковпаки дотів порозліталися геть, потріскавшись під ударами, як крихкі дзвони. Поруйновані траншеї, потрощені бліндажі, безліч свіжих вирв — все тут ще дихало гарячим шалом недавньої канонади.
Хомі пригадались перші бої під румунськими дотами і той пишний блакитний ранок, коли вони після великої громовиці сходили за Брянським на відвойовану висоту Тоді теж світ ширшав, просторішав на очах, як зараз. І така ж розлога тиша панувала навкруги, і такі ж складні ворожі укріплення лягали до ніг. Одначе тоді доти залишилися майже цілими, і їх уже після всього доводилось корчувати з землі вибухівкою. А тепер вони з першого удару потріскалися, потрощилися... «Ой, це неспроста, — думав Хаєцький, оглядаючи величезне руй-новище. — Те, чого в Пашканях ще ніякий снаряд не брав, ниньки порепалось, мов той гарбуз. Міцніє гвардійська техніка, а гвардійці ще більше! Зараз глянеш, тієї гармати від землі не видно, а вона вже «тигра» б'є...»
Хома з любов'ю оглянув підрозділи, що підіймались косогором. Гармати, транспорти, кухні плуганились поміж піхотою. Як завжди буває при наступі, кількість вершників швидко зростала. Комбати, ад'ютанти, старшини сіли на коней. Навіть гвардії майор Воронцов, якого звикли завжди бачити пішки, на цей раз уже був ка коні. «Значить, дорога передбачається далека», — подумав Хаєцький, глянувши на майора. То був правдивий сигнал! Весь полк знав, що замполіт сідає на коня лише при далеких гарячих маршах.
Черниш вів роту все вище й вище по переритому воронками схилу між густим плетивом роздовбаних траншей. Він знав, що незабаром зустріне десь тут Ясно-горську і що на марші вони будуть разом — може, день, може, два, може, й три, — йому хотілося, щоб той марш не кінчався ніколи... Ноги ступають пругко, тіло наснажене бадьорою силою, веселий гомін стоїть навкруги. Очі бійців ще палають натхненням бою, настрій великої окриленості обіймає війська. Все вище і вище...
На одному з бетонних укріплень, що стовбурчиться врізнобіч залізним рваним пруттям, стоїть група дівчат полкової санроти. Серед них— Ясногорська, усміхнена, сяюча.
— Ось твої «самоварники» йдуть, — весело штовхнула Шуру одна з дівчат, яку Хаєцький свого часу прозвав вертихвісткою. Вона і зараз вертілась, мов на голках, поблискуючи великими козачими шпорами, які були досить-таки недоречні на її чобітках. — Дивися, як Черни-шок уже впився в тебе очима. Дивися, він червоніє. О, вмерти можна!..
Черниш, наблизившись, подав Ясногорській руку, і пона легко сплигнула на землю.
— А я вас тут уже з півгодини виглядаю, — відверто говорила Шура Євгенові, ступаючи поруч нього. — Скільки тут сьогодні народу проходить!..
— Ти знаєш, мене теж це вразило. Таке багатолюддя. Подумати: стільки було жертв, стільки втрат, а наближаємось до фінішу сильнішими, ніж стартували. Принаймні я не пам'ятаю, щоб у нашому «хазяйстві» було коли-небудь більше активних штиків, більше вогневої потужності, аніж зараз. Ворожі трупи, покручені, пошматовані на мотлох, лежали по всьому узгір'ю. Ясногорська, щоразу хмурячись, обминала їх.
Убиті майже всі лежать головами до заходу, ноги відкидавши на схід.
— Тікали, — визначив Сагайда. — Не втекли.
— Цікаво, хто вони? — задумалась Шура. — Може, серед них лежать саме ті, що зачинали війну, що під грім своїх барабанів виходили в сорок першому крізь Бранденбурзькі ворота на схід? Як вони тоді йшли! З загребущими поглядами, з засуканими по лікті рукавами... Як різники. Тепер вони вгамувались, тепер їм уже нічого не треба.
— Ось цей перемелений тип, безперечно, колись вважав себе створеним для панування над народами, — бубонів Сагайда, недбало переступаючи кривавий клубок в посіченому офіцерському мундирі. — Я думаю, що взагалі, сидячи десь у пухкому кріслі з сигарою в зубах, легко уявити себе господарем світу. Що тут такого? Взяти й кинути в м'ясорубку мільйон чи десять мільйонів простого народу... Хай гниють в окопах, хай конають в шпиталях, а мені що? Мені тепло, мені затишно, мені подай на тарілці світ! Чим ви гарантовані, що коли-небудь не вирине десь отака потвора та не засяде в президентське крісло, як засів свого часу Гітлер?
— Не вийде, — категорично заперечив Черниш. — Народи порозумнішали. Тепер вони не дозволять обдурити себе.
Зійшли на гребінь висоти, і світ виступив із своїх попередніх берегів,

читати