Завантажити

існуючи в ці секунди тільки для його команд:
— Вогонь!
— Вогонь!
— Вогонь!
Хома, заливаючись .потом, пиряв разом з піднощиками важезні ящики до розпечених мінометів. Мимохідь голосно ганьбив Ягідку, який ще й досі долонями затуляв вуха, опустивши міну в ствол. Ягідка сьогодні вперше стояв заряджаючим.
«Катюші» безперервно грали ліворуч і праворуч, десятки батарей били одночасно. Гоготів бог війни, заглушаючи собою все. Чахкаючі удари мінометів, лункі постріли сорокап'яток губилися в важкому позіханні фортечних гармат-велетнів. Різнокаліберні численні голоси батарей незабаром з'єдналися в суцільний залізний гул.
Гул, гул, гул... Бог війни наче тільки зараз оце повністю розгортав свої божественні сили, невтомно стрясаючи території двох сусідніх країн одразу.
Через кілька хвилин понад полками пішла на захід авіація. Здавалось, що літаки ідуть зовсім беззвучно, німими силуетами, виключивши всі свої мотори. Гул ескадрилій цілком перекривався гулом наземної артилерії. Лише громові вибухи фугасок по той бік річки раз у раз свідчили, що й на літаках б'ються чиїсь напружені серця в унісон серцям наземних військ.
Піхота, що лежала по берегах, підвелася на весь зріст, оповита хмарами диму. По рештках зірваних мостів, по хитких фермах, що виглядали з води — на той бік, на той бік!.. Розвідники Козакова кинулись вплав.
Вогнева буря почала відкочуватись, переносилась в німецькі тили. Черниша викликали на провід. Говорив начальник артилерії. Виявляється, він весь час стежив з бойових порядків, які наслідки дає Чернишів метод швидкісної стрільби, вперше сьогодні застосованої масово. Зробивши деякі зауваження спеціального характеру, начарт поздоровив Черниша з успіхом бойового експерименту.
Тим часом на узліссях заревли танки і, розметавши зелене гілля маскування, ринули з усіх кінців до річки. Гойдаючись, попливли через поле понтони. Артилерія поступово замовкла, вогні вибухів усе рідше випорскували з суцільного бродива диму, що затопив позиції противника. Стало чути істеричну клепанину оживаючих ворожих кулеметів та автоматичних гармат, безсистемно розкиданих по висотах.
— Весело зіграно! — гукав розшарілий Сагайда Чернишеві. — Розкішної справді, з усіх артпідготовок ця, сьогоднішня, організована з таким блиском, була, мабуть, найрадісніша і якась уже мовби святкова.
«Прекрасний, може, заключний акорд наших великих боїв», — думав Черниш і, відкинувши спадаючу иа чоло спітнілу чуприну, подав команду в'ючитись.
Танки, досягнувши в різних місцях берега, один за одним входили в воду, занурювались дедалі глибше. Сотні очей пристрасно стежили за цим героїчним переходом танків по дну чужої річки.
— Коли зупиниться хоч на мить — мотори заллє водою! — тривожно пояснював Хома товаришам.
Але жоден не зупинився! Підіймаючи навколо себе сяйво розбризканих хвиль, машини вже впевнено видиралися на протилежний берег. Башти їхні, облиті ворожим розплавленим свинцем, стали як срібні.
XXIV
Війська вирушали вперед. Все незабаром спустіло: окопи, витирлувані ліси, численні стоянки батарей...
Хаєцький, сидячи вже в сідлі, давав останні вказівки бессарабцеві йоні, якого залишив на вогневій у ролі своєрідного «ліквідкому».
— Гляди-но мені, не забудь виправити в них папера, — повчав Хома їздового. — А все закінчиш — тоді доганяй нас по указках.
Йшлося про порожняк-тару, що лежала горою на вогневій і яку треба було здати в боєпостачання, виправивши натомість відповідального «папера», тобто розписку. В такий бурхливий, майже святковий день, коли наступаючі війська вже нестримно подалися вперед, Йоні зовсім не хотілося розлучатися з товаришами, зав'язнувши біля цих порожніх ящиків. Подумаєш, скарби... Хто за них спитає? Кому вони потрібні в такий шарварок? Не таке війна списувала, спише й це...
Йона не приховував від старшини свого презирства до осоружної тари.
— Махнути б на неї рукою, та тільки й діла!' Однак Хома непохитно стояв на своєму. Як то — махнути рукою? Як то — війна спише? Проти такої безгосподарності волало все його нутро. Звичайно, в таку пору людям не до порожніх ящиків. Може, й справді ніхто не звернув би уваги на те, що він залишив свою тару десь напризволяще, а потім і зовсім забулось би, перекололось... Де п'ють, мовляв, там і ллють! Але Хома не хотів проливати ні краплі.
— Кепський то буде старшина, Йоно, коли він хоч цвях розбазарить в оцих іноземлях. Дома нам все згодиться. Я кину, та п'ятий, та десятий — ото вже й ешелон маєш! Тисяча вагонів набереться! Зваж, скільки сюди лісу пішло та скільки теслярів працювало, щоб все це нам зготувати. Зваж, нарешті, скільки «огурків» завод знову впакує в оцю тару!
— Годі вже пакувати, — демократично заявив бесса-рабець, — війна он кінчається.
— О людино! — вигукнув Хома, докірливо хитаючи головою. — А Японія? Ти про неї забув?
Иона мовчки взявся шпурляти на віз ящики, зганяючи на них свою злість. Автомат бовтався йому на шиї.
— Скинь автомат, на час

читати