Завантажити

його, закривавленого, холодного, збайдужілого до всього... Звідки знати, чи не притягнуть завтра і Шуру в такому ж вигляді на КП?
— Якби можна було піти замість тебе, Шуро... Якби я тільки мав змогу!..
— О Женю, Женю... Коля б нам було дано заступати собою інших... Я теж пішла б...
За кого? Черниш не запитав, здогадуючись, кого вот мала на увазі. Звичайно, Брянського!
— Чого ти не замінила погони на польові? — зауважив він згодом. — Будугь біліти при ракетах.
— Ай справді, — покірно погодилась Шура. Вона взагалі була зараз якась покірна, замислена і лагідна. — Я зовсім за них забула... Здається, в мене тут є в сумці польові.
Попорпавшись на ходу в своїй набитій пакетами сумці, вона дістала пару польових .погонів і зупинилась.
— Пристебни, будь ласка.
Євген, затримавши подих, торкнувся її плеча. Вперше в житті він торкався цього дівочого плеча, теплого і тендітного. Поволі висмикнув Шурині вузькі білі погони — один, потім другий — і вправив натомість польові.
— Готово?
— Готово.
— Дякую...
На якусь мить Чорнишеві руки самі, поза його власною волею, затримались на її плечах. Шура ні'би не чула на собі тих рук.
— Женю, — ледве чутно прошепотіла вона, дивлячись на Євгена з довірливою пересторогою, так, як тоді під Будапештом, коли, вже поранена, лежала на возі серед закованого ожеледицею степу. — Скажи мені. Женю... Скажи, — очі їй раптом засвітилися в сутіні великими сльозами:— Адже це недобре, що ми отак?... Що між нами отак?..
Вони разом подумали про Юрія. Брянський наче зійшов сюди з далеких Трансільванських гір, і став між ними, і дивився на обох. Суворий, осяяний та крилатий, мовби весь час летів до сонця. Обоє мовчали, звертаючись думками до нього, питаючись в нього поради, звіряючи з ним своє сумління, як шлях по нерухомій зірці.
— Я весь час думав про це, — нахмурився Черниш. — Якщо ти хочеш знати мою думку...
— Не треба, Жекю, не треба, — енергійно перебила його Ясногорська. — Не будемо зараз про це... Ходімо! Вони рушили стежкою, не торкаючись одне одного.
— Ти боїшся цієї розмови, Шуро?
— Не боюсь, я нічого не боюсь, але... Хай потім, потім!
— Коли — потім? Коли? Назови мені той день...
— Женю, навіщо?
— Назови! Щоб я чекав, щоб я дожив, коли навіть... загину.
— Не говори так, не треба... Ти зна^ш, який день я маю на увазі. Той, коли все вже скінчиться, коли настане нарешті нове життя.
— Це вже так близької — просяяв Черниш.
— Тоді, по-моєму, все стане інакшим, — говорила Шура, поступово запалюючись від власних мрій. — Тоді все можна буде вирішувати по-новому... І, може, те, що зараз нам здається нездійсненним або гріховним, тоді стане природним і можливим. Адже ми опинимось в зовсім іншій сфері, поза смертю, поза кров'ю, поза нашими болями і кошмарами... А все, чим ми зараз караємось, залишиться, як після сповіді, тут, по цей бік. Як ти гадаєш, друже? Невже там люди не відчувають себе вдруге... щойно народженими?
— Я тебе розумію, Шуро... Мені й самому той день уявляється не просто великою історичною датою. Це, певно, буде щось значно більше. Бо ж там виникатимуть усі початки, там буде тільки майбутнє, світле, безкрає...
Черниш не доказав. Знайомий вібруючий висвист снаряда розітнув вечорове встояне повітря. Блиском і тріском завихрилася гущавінь. Шура інстинктивно вхопила Черииша за руку, і вони разом прискорили ходу, озираючись на кожен вибух, що розлягався їм вслід. Верхами за ними гналося гаряче осколля, прошиваючи потемнілу зелень, лунко перестукуючись в гілках.
Нарешті обоє вихопилися з-під обстрілу на узлісся. Вигляд вогневої та близьких окопів одразу заспокоїв їх.
Високе небо колосилося останніми загравами. Шовкун уже дерся з санітарами по крутому косогору. Внизу на вогневих спокійними групами стояли мінометники, слухаючи знайому журливу піснто. Тут, на чужині, серед цих австрійських яруг, вона якось особливо глибоко хвилювала бійців своєю болісною тугою, пристрасним закликом неподіленого почуття.
Он зійди, зійди, ясен місяцю,
Як млиновеє коле...
Ой вийди, вийди, серце-дівчино,
Та промов до мене слово...
То невидимий Маковей, згорнувшись десь у си'рому окопі, дав собі волю.
XXII
Всю ніч прибували війська. Дорога від найближчого тилового села до переднього краю захрясла танками, тягачами, автомашинами. Поволі все це розсувалося в узбічні гаї та улоговини. Командири батарей люто сперечалися за кожний шмат землі: вже не вистачало місця для артилерійських вогневих.
Опівночі у виярок, обжитий мінометниками, гунулії важкі танки. Хома, який розташувався на ніч із своїм транспортом поблизу вогневих, когутом накинувся на танкістів. Мабуть, за власне вгіддя він не сварився б з таким запалом, як сварився зараз за це нічиє узлісся, де була його стоянка. Метався з батогом перед машинами, даремно намагаючись перекричати вуркотання моторів.
— Соб тримай, соб! — гукав щосили механікам. — Ручицю вломиш!
Водії не

читати