Завантажити

перед тим як піти в армію, вчився на Уралі в автодорожному технікумі, а службу відбував на кордоні і вже з перших днів війни брав участь у танкових боях. Він і зараз не втрачав надії, що рано чи пізно пересяде «з лопати на танк».
— Це правда, що ваша Хортиця, — звернувся він до вчителя, — була колись столицею запорозьких козаків?
— Була якийсь час.
— Так ті ж воювали! А ми що — не тієї кості? Пороху не зосталося в порохівницях? Віддати їм усе оце… Заводи он ще працюють. Дніпрогес на ходу. Це ж по цих дротах струм іще йде, — показав він на щоглу з товстими дротами неподалік. — Високовольтна річ!
— У нас тут усе високовольтне, — підкинув із сусіднього окопу роботяга. — Зайдеш до їдальні пообідати, то навіть біля буфету почуєш: «Сто грам «високовольтної», будь ласка».
— Що ж воно за «високовольтна»?
— П'ятдесят шість градусів міцності, і ніяк не менше.
— Здорово, — прицмокнув язиком танкіст. — А пам'ятаєш, Богдане, козака Дудку, що з нами в палаті лежав? — обернувся він до Богдана. — На шостий день після операції сто грам уже забажав, і молодиця, каже, приснилася. Ох, Дудка, сміх один! Як почне витівати, вся палата регоче, аж шви на хлопцях тріскаються!
За розмовами, за жартами минув цей день.
Вночі кілька підрозділів було знято з кряжів, і командири, кваплячи, повели їх кудись на нове місце. Спершу гадали, що перекидають їх на Хортицю, бо дійшли чутки, що острів уже захоплений ворожим десантом: там — чути було — весь час іде бій. Але, здається, не на Хортицю їх ведуть.
Ідуть через селища правого берега, де все потопає в садках і лише дахи будиночків поблискують під місяцем черепицею. Не тримаючись доріг, бредуть навпростець, і тріщать під ногами бійців повалені паркани, палісадники, квітники, толочаться виплекані робітничими руками кущі винограду з лапатим росяним листям і важкими холодними гронами плодів. Час від часу зупиняються в садках, і командир їхньої роти старший лейтенант Лук'янов, підкликавши Колосовського, як тутешнього, починає радитися з ним, і Богданові соромно, що він не впізнає цих місць: почуває, що вони знайомі, але не впізнає, — чи так розрослися запорізькі садки за останні роки та набудувалися нові селища, чи воєнна ця ніч усе так змістила, змінила, переплутала. І роса, і блиск яблунь між листям, і запах квітів нічних — все було якимось напівфантастичним, причаєним, тривожним і відгукувалось болем в душі.
Доки вони там звіряють з картою місцевість, Степура стоїть між деревами і слухає, як соковито хрумтять яблука на солдатських зубах, а в нічному небі гудуть літаки. Тривожно гудуть, бомбами нависають над цією землею — землею росяних садків, і гідроспоруд, і нових робітничих селищ, а земля під ними відкрита для ударів, для всіх їхніх пекельних бомбових вантажів, вона протистоїть бомбам лише своєю нічною красою, лише яблуками, що поблискують між гіллям, та ніжними пахощами любистків, фіалок, м'яти. «Красою проти війни, — думає Степура, — ні, цього не досить. Тут ще потрібна сталь, безжальність і жадоба винищення їх, потрібні проти них сталеві дощі-урагани, що могли б прикрити, відстояти це все». Ніч світла, висока. Насторожилась садками безшелесними, прислухається до чогось.
Для пісень дівочих, для чарів закоханих була ця тиха заворожлива ніч придніпровська. Не чути зараз пісень, війна владарює садками. Хтось труснув поблизу гілку, і яблука гупають на землю, мов ядра. Під другим деревом чиїсь руки шарудять між листям і зривають яблука разом з листям, вгризаються в них, аж чвиркає соком. А Степура не рве, чомусь боїться зірвати, стоїть і дивиться на облите місяцем дерево, що поблискує над ним правічною ряснотою плодів.
— Рвіть, — чує він біля себе тихий доброзичливий голос. — Чого ви не рвете? Це вчитель Голобородько.
— А то ось, прошу, візьміть мого, покуштуйте. Добувши з пазухи яблуко, він подає Степурі., і цей, перш ніж гризнути, понюхав, як воно пахне. Воно пахло всіма садками цього краю, всією мирною сонячною довоєнною дійсністю... А дерево, що блищить яблуками, уже штурмують, хтось нещадно нагинає гілку, його застерігають:
— Обережніше, відчахнеш!
— Не відчахну!
І одразу ж чути тріск, гупають яблука, їх збирають, а до дерева вже набігли інші, опали, трусять...
— Гріх Адамів починався біля такого дерева, — гірко пожартував Степура до вчителя.
— Справді, як ми трощимо ці садки, — з жалем сказав учитель. — Як знецінилась раптом праця людська. Знаєте, тут же кожен з робітників ще й садівник, і квітникар, і виноградар.
— В мене батько теж садівник, городник.
— Я чув, що ви — поет. Це правда? Коли я вчився в КДУ, були в мене друзі — чудові молоді поети Гнат і Леонід. Скільки наших Шекспірів і Чехових ми втратимо під це лихоліття, винахідників, талантів народних... — І після паузи провадив далі: — Звичайно, кому хочеться вмирати, кожен хотів би вижити, але якщо вижити, то тільки для нашого життя, а не для того, щоб бути рабом у чужинців. Ви чули, яку вони комедію розіграли у Ровно?

читати