Завантажити

що бої ще десь ледве чи не в Бессарабії, а ми вже ось тут ждемо, біля воріт Дніпрогесу. Це ж недарма нас підняли?
— Та звісно, — відповів, хмурячись, Богдан.
— Приїхав до нас уночі на завод високий чин, мало не з верховного штабу, — розповідав робітник, — ну, як начальник главку, скажімо. Ми, дружинники, до нього: «Дайте зброю!», а він нам: «Зброї нема». — «Ну, то як же?» — «Куйте шаблі». Думаємо, жартує, а він серйозно: куйте. Звісно, заводи в нас такі, що й чорта викують, але де ж ти вчора був? Партійні організації роблять усе, що тільки можна, підіймають народ, створюють заводські дружини, загони ополчення, винищувальні батальйони — зброї, зброї тільки давай. Не шаблю, а справжню сучасну зброю. «Чому ж її нема?» А він, чин той, плечима знизує: «Так склалось». Озлило мене оце його «так склалось». Не повинно, кажу, у нас так складатись! Чому, коли в мене плавка не вийшла, з мене питають? Чому, коли в солдата складається щось не гаразд, то одразу по кумполу його, а в того, бач, «склалось» — і як з гуски вода!
Багато з того, що Богдан побачив тут сьогодні, було й для нього незрозумілим, не знаходило виправдання. Почувалася безладь, розгубленість, якої не повинно б бути в такий час, та ще де — біля такого об'єкта. Йому здавалось, що найдобірніші війська народу, найкращі дивізії мусили б бути кинуті зараз сюди, на захист славетної споруди і такого промислового центру, — в усякому разі, якби це залежало від нього, то він би саме так розпорядивсь. А то скільки їх тут, розсипаних по рубежах, без танків, без авіації, без достатньої кількості артилерії... Запасна дивізія. Курсанти. Заводські воєнізовані дружини. Вони беруть на себе весь тягар. «І чим менше нас, тим більша відповідальність на нас лягає, — подумалось Богданові. — Он заводські, чути розмовляють, що заводи у них демонтують, ешелон за ешелоном вивозять. Але ж Дніпрогесу не вивезеш, не вивезеш Дніпра! Його треба захищати».
Гурт робітників стоїть у повний зріст на кряжі; заспокоєні тишею, вони розмовляють, поглядають навкруги. Небо над ними повне гарячої блакиті, рідні степи навколо, а внизу, ген за Дніпром, рідне місто з лісом чорних заводських труб, що ростуть наче з землі. Робітники в задумі розглядають все, що їх оточує; і небо високе, і степи, залиті сонцем, і затуманене, задимлене місто за Дніпром, і Богдан ніби чує їхні роз'ятрені думки. «Це ж наш отчий край. Це те, без чого ми не зможемо жити...»
— Як на душі, запорожці? — вилазячи з окопу, весело окинув поглядом оборону той білобровий, що розповідав про меридіан. — Чи напоїмо їхньою поганою кров'ю нашу землю суху?
— З чого я почав би, — каже високий худий робітник з запалими щоками, видно, хворий на якусь шлункову хворобу, — так це отих хортицьких колоністів взяв би за карк. А то як тільки літак німецький вночі загуде, так уже йому назустріч і ракети з димарів.
З міста грузовиками доставляють на кряжі озброєння, роздають гранати, — ці гранати щойно тут і вироблені на запорізьких заводах, вони шершаві і ще ніби теплі після заводської обробки. З ближчих колгоспів привезли на обід харчі — величезні, густо насолені плахи свіжого сала, що так і тануло на сонці, знімали його з грузовиків, розстеляли перед бійцями, як білі ведмежі шкури.
— Діліть.
Був хліб білий, як сонце, сало в долоню було, тільки води бракувало. Весь Дніпро випили б, якби він протікав ближче!
Ті, кого посилали з кряжів по воду до Дніпра, приносили її хто в чому: у відрах, у казанках, у баклагах, а Степура приніс дніпрової, просто в каску набравши. Гукнув Богдана, Духновича, і вони, зібравшись біля його окопу, пили з тієї каски уволю.
Це була найдобріша у світі вода. Тепла, м'яка, солодка, вона пахла літнім синім Дніпром, і коли Богдан пив, не вірилось йому, що коли-небудь вони вже не матимуть змоги цю води пити і лише в спраглих їхніх згадках житиме для них її прісний, солодкий, ні з чим не зрівняний смак!

41
Біля Степуриного окопу — будяки головаті, татарник, цупкий петрів батіг та дика собача рожа цвіте. Під будяками серед полинів сплять, розкидавшись, Духнович та Колосовський, і піт навіть із сплячих із них патьоками, брудними ручаями тече. Степурина каска лежить в ногах у хлопців порожня, вже випито з неї воду.
Степура розморено сидить біля окопу, курить. Оці будяки, та сині косарики, та собача рожа — це все друзі його дитинства. Наче звідти, з-над Ворскли, прийшли й стали ось тут, на запорізьких кряжах. А внизу ото стелиться цупко «собаче мило». Влітку, коли, було, по-побігаєш за коровою і ноги на тобі «курчатами» візьмуться від ранкових рос, заструпіють та потріскаються, то щоб у неділю хоч трохи відмити — нічим не відмиєш, — тільки оцим «собачим милом». Треш, аж поки всю верхню шкіру з ніг ізітреш. То все було так давно, ніби й не з ним було. Все змінюється, і сам він змінився, виріс, тільки не змінюється для нього образ матері, постає вона зараз перед ним такою, як була для нього в дитинстві, як була всі ці роки. Випровадила чоловіка й синів на

читати