Завантажити

днями переписують, заносять їхні прізвища в безконечні списки, в численні, лінійками розбиті графи. І чим швидше заживають, присихають на виздоровбатівцях рани — тим частіше цим людом цікавляться.
Почали з'являтися вербувальники з училищ, з нагоди їхнього приїзду теж шикують, і тоді теж лунає на плацу.
— Бажаючі, крок вперед!
Коли набирали в бронетанкове, Спартак Павлущенко зголосився, спробував умовити й хлопців.
Степура й Колосовський відмовились одразу, бо, мовляв, починали як курсанти піхоти, так уже будуть і далі. Духнович спершу ніби завагався:
— Вологда? Владимир? Це спокусливої Але потім одмовився й він:
— Училище випустить командиром, на все життя запряжуть потім в армію, якщо зостанешся живий. А козиряти до кінця днів — то було б для мене нестерпно.
— В тебе викривлене уявлення про життя командирське, — зауважив йому Спартак. — Бути командиром...
— Ні, я вродився бути рядовим, — перебив Духнович. — І хоч нашому брату рядовому перепадає на фронті найбільше, зате після війни — звичайно, коли до того часу вцілієш як мисляча матерія, — будеш собі вільним птахом. Знов перед тобою університет, і Микола Ювеналійович, наш славний професор, показуватиме тобі з кафедри якісь допотопні потовчені горшки:
«Амфори! Золотий пил віків!»
Імітуючи професора, Духнович так урочисто нависпів вимовляє оте «амфори!», що хлопці не можуть втриматися від сміху.
В день відправки Павлущенка вони гуртом пішли проводжати його на вокзал.
— Повірте, товариші, іду в бронетанкове не тому, що, як Лимар, передової злякався, — щиро говорив Павлущенко уже біля вагона. — Війна зайшлася надовго, і кадри командирів будуть потрібні.
— Маршалом хочеш війну кінчати? — підколов його Духнович.
— Річ не в цьому, — спокійно заперечив Павлущенко. — Чини... Ордени... Так, я цього хотів. А ви хіба ні? Рось протверезила нас. Я побачив, що війна — це не ордени, це горе народне, кошмар, лихо найтяжче, яке тільки можна уявити... І ще зрозумів, що для перемоги самого бажання мало, це мені видно тепер. В броню хочу закуватись і піти на них з усією силою, а не з голими руками, як отам на Росі. Ще, може, танки мої Німеччину толочитимуть, ось для чого йду.
Богдан розумів Павлущенка. Розумів його настрій. Останнім часом вони зблизилися між собою, і те, що їх раніш розділяло, здавалось обом тепер дрібними чварами, через які їм треба було давно переступити, подати один одному руки з такою ж довірою, як ось тут, при прощанні біля вагона.
— Скажи хоч тепер, Богдане, — затримавши руку Колосовського, промовив Спартак, і в голосі його прорвалася якась несподівана теплота: — За що твого батька було репресовано?
Богдан ніяк не чекав тут цього запитання, згадки про те, чим була затьмарена вся його юність.
— Думаю, що за вуса, — відповів похмурим жартом.
— За які вуса?
Павлущенко, видно, не зрозумів жарту.
— Вуса любив носити мій батько, довгі вони були в нього, чорні, примітні. Якось, пам'ятаю, ще малим я тоді був, один з товаришів батькових сказав, шуткуючи за столом: «Ох, Дмитре, відпустив ти собі вуса запорозькі, дадуть колись тобі за ці вуса...» І таки по його й вийшло.
— Ну, а крім вусів?
— За зв'язки, — нахмурився Богдан. — Батько дружив з багатьма. З Якіром, з Федьком, з Блюхером...
— За те, що людина з кимось у дружбі була... Ну я, скажімо, за це не судив би, — задумливо мовив Спартак. — Без дружби, думаю, батьки наші й революції не зробили б.
Пролунала команда, і Спартак мерщій кинувся до вагона.
— Ну, бувайте, хлопці!
— Щасливої дороги!..
Разом з бійцями, відібраними до бронетанкового училища, Павлущенко незабаром уже був у вагоні. Його присадкувата, качанкувата постать зникла в натовпі, заштовхана іншими, і тільки видно було, як він намагається виглянути до хлопців через чиєсь плече. Було в цьому його намаганні продертись до хлопців щось таке, що зворушило Богдана.
— Прощай, друже, — ще раз гукнув він Спартакові, і йому жаль стало розлучатися з ним. Де й коли вони зустрінуться тепер? На полі бою? В госпіталях? Чи, може, й не зустрінуться більше ніколи.
Тільки відправився цей ешелон, як слідом за ним рушив у тому ж напрямі, на схід, другий: довжелезний товарняк, забитий заводським устаткуванням.
— Кажуть, авіазавод якийсь, — почули хлопці від пристаркуватого залізничника біля ларка, де вони пили зельтерську.
Ешелон стерегли розставлені на вагонах зенітні кулемети, все на ньому було добре вкладено, вкрите брезентами.
Колосовський не зводив з ешелону очей. Той помчав на схід з контингентом курсантів у бронетанкове, цей — з станками, з моторами — на нові місця, де він знову стане заводом. В рухові ешелонів і навіть в цих брезентах, зенітних установках — в усьому почувалася чиясь владна, спрямовуюча рука.
Зі станції хлопці поверталися вже надвечір. Ще здалеку побачили між деревами парку на своїй виздоровбатській території — гора кавунів лежить зеленошкірих. Підійшли ближче — аж ні, не кавуни,

читати