Завантажити

тільки чорні медальйони й кишенях іще студбатівські.
— Скільки з нас уже ніколи не повернуться до університетських аудиторій, — зітхнув Степура. — Вибув навіки Мороз. І Славка Лагутін. І Підмогильний...
— І наш невгамовний Дробаха, — додав Духнович, — такий співун, задирака, розбійник...
Почали згадувати тих, що зостались з комісаром Лещенком на Росі в боях, заговорили й про самого Лещенка, який тепер уже з новим полком десь там воює, на Київському напрямі.
— Це нам пощастило, що ми з ним починали, — сказав Колосовський. — Не уявляю собі кращого комісара для нашого студбдту…
— А як він палив наші паспорти у вагоні, — пригадав Степура. — Вогнищем паспортів і матрикулів освітлена наша ніч випускна.
— А може, хлопці, ми й справді ідеалісти, як каже Лимар? — промовив раптом Духнович, мовби борючись з якимись своїми сумнівами. — Може, більшість воює лише в силу необхідності, чи з принуки, чи з інстинкту самозбереження — і все?
— Тоді треба вважати ідеалістами всіх оцих, — підводячись, кинув Богдан на гурти народних ополченців, що видніли по кряжу. — Як і ми, прийшли вони сюди з власної волі, з власного бажання.
— Бо все це, — додав Степура, — їм, як і нам, життєво необхідне, все дороге їм тут — від споруд Дніпрогесу до оцього будяка...
— Будяк, він теж недаром на світі живе, — кинув мимохідь розвалькуватий дядько-ополченець. — Будяк у степу як барометр, він погоду віщує: якщо колеться — буде сонячно, не колеться — жди дощу...
Духнович потягнувся до будяка, торкнув пальцями.
— Колеться. На спеку, значить. На сушу. Ех ти, хороший мій будячок, хоч не красивий, зате колючий...
— Чому не красивий? — заперечив Степура. — Мов козак у малиновій шапці...
— Ось ви скажіть таке мені, хлопці, — заговорив серйозним тоном Духнович. — Чи в далекому майбутньому залишиться в людях оця безмірна прив'язаність до свого краю, до певного місця на планеті, тобто до своєї землі, — якість, яку ти, Степуро, так високо ставиш? Чи не стане все це предметом вивчення лише таких наук, скажімо, як етнографія, краєзнавство?
— Не знаю, як буде, а зараз це дає силу людині, — пробубнів Степура, — як і любов до матері, це ніколи не зникне.
— Та я, звичайно, й не хотів би, щоб це почуття зникло, — ти не розумій мене так, — сказав Духнович. — Є речі, без яких душа людська стала б справді безбарвною і убогою. Але все ж — скільки тисячоліть ще хвилюватиме людину оцей будяк, оцей дикий кактус українських степів?
Неподалік проходила група бійців з водою від Дніпра, і Богдан, загледівши серед них Васю-танкіста, погукав його:
— Завертай до нас.
Цей з обпаленою щокою Вася, єдиний з госпітальних Богданових товаришів, потрапив сюди, потрапив хоча й без танка, але з думкою про нього.
Окликнутий Богданом, танкіст уже й далі не пішов, затримався тут.
— Кого напоїти, студенти? — він простяг Богданові погнуте відро, в якому ще бовталась на дні вода. Хлопці стали по черзі пити з відра нахильці.
— А це ось ще один з вашого брата, теж майже студент, — вказав танкіст на блідолицого, в білій вишитій сорочці ополченця, що стояв трохи осторонь, ніяково усміхаючись. — Вчитель тутешній, хортицький, він Київський університет кінчав.
— Голобородько, — чемно назвався вчитель, підійшовши ближче, і на запитання Духновича, хто ж він за фахом, відповів: — Мовник. А ви?
— Ми колишні історики.
— Чому колишні?
— Ну, може, й майбутні. Бо зараз поки що, замість істориків, мовників, поетів, — Духнович іронічно глянув на Степуру, — ми всі тут тільки — активні багнети.
— Це правда, — сказав учитель неголосно.
Був він середнього віку, з привітним обличчям і одягнутий так, ніби збирався не в бої, а на вчительську конференцію, одну з тих традиційних конференцій, що саме проходили б у цей час: в новій кепці, в чистій з відкладним комірцем сорочці, в сірому новому костюмі, нещадно перетягнутому зверху патронташем.
— Які степи! — в захваті промовив Вася-танкіст, присівши зверху на бруствер і озираючи місцевість. — Ось де нам треба було танкодроми робити!
— Колись у цих степах дикі тури водились, — лагідно пояснив йому вчитель.
Танкіста одразу взяла цікавість;
— Що за тури?
— Тур — це предок свійського бика, вільний житель степів. Останній тур, як свідчать літописи, загинув на початку сімнадцятого сторіччя.
— Славний край, нічого не скажеш, — задивився в степ Вася-танкіст. — Тільки чому ж противника ні слуху ні духу? Розвідка, правда, нікудишня. У нас, танкістів, за таку розвідку по шиї дають, і хіба й не слід, як вважаєш, Богдане? Тюхи-матюхи, краще б нам доручили, еге ж?
Богдан дивився на нього з посмішкою. Йому подобався цей хлопець. Малий, коренастий, віком майже підліток, а вже зсутулений у плечах, наче зсутулило його від довгого сидіння в танку. Обличчя землисте, з шрамами від опіків, а очі світлі, широко посаджені, бешкетні, — так і жди від нього якоїсь витівки. Богдан ще з госпіталю знає, що родом Вася саратовський,

читати