Завантажити

і Таня впіймала на собі присмучену його усмішку, — а нам, піхоті, нічого не лишається, як тільки пробитися крізь все це, — він враз спохмурнів, — і крізь все це пройти.
— А може, ще пригасне? Як фінська?
— Навряд. З фронту все гірші вісті.
— Не думай про це.
— Як не думати. Таке розгоряється, бурхає аж сюди... Цієї ночї підняли нас: десь за Чугуєвом нібито десант викинувся, побігли, обшукали все довкола, потім, правда, виявилось — марна тривога... А стій! — Богдан раптом напружився весь. — Сурмлять!
Він схопився на ноги. Таня теж підхопилась, розгублена, поблідла.
— Богданчику... Серденько... Він притиснув її до грудей, обцілував жадібно, нашвидку.
— Мушу бігти!
— Не кидай мене тут...
Вхопивши Таню за руку, Богдан потяг її за собою, так що вона аж підлітала, спотикалася на бігу.
В одному місці, наполохані тривогою, з гущавини вискочили Мар'яна й Лагутій. Мар'яна була розшаріла, сум'ятлива не по-дівочому, щось там поправляла на собі, застібала блузку на грудях, і Тані аж заздрісне стало, що вони з Богданом близькості такої не встигли зазнати.
Сурма кликала, звідусіль бігли до табору, і ось уже й Таня з Богданом опинилися біля входу, де арка і куди дівчині вхід заборонено.
— Бувай! — міцно стиснув їй руку Богдан.
Відбігши кілька кроків, він раптом вернувся, простягаючи їй свій студентський матрикул:
— Ось на, візьми, збережи...
Щось було на цей раз таке незвичне в голосі його і в трохи аж ніби розгубленім вигляді, що їй тенькнуло в серці:
«Востаннє!»
Взяла матрикул і з великими, до сліпоти налитими слізьми очима притримала його руку в своїй:
— Богданчику, любий, якщо... коли що... ти ж — пиши? Чуєш? Хоч у думках пиши, як не буде змоги... Знай, я думки твої і на відстані почую! За тисячу верст!
«За тисячу верст!» Дівочий цей зойк так і ввійщов йому в серце.
А сурма сурмила над табором дедалі настійливіш, дедалі вимогливіш. Мовби підцьвохкувані її звуком, студбатівці швидко пробігли, позникали за аркою, між рядами напнутих наметів, і перед гуртиком засмучених дівчат знов стояв лише табірний вартовий з гвинтівкою біля ноги — мовчазний, непідступний.

13

Збір, виявляється, був для того, щоб одержувати зброю. Замість старих, з тригранними багнетами гвинтівок, якими курсанти були досі озброєні і якими, мабуть, воювали, ще їхні батьки, для студбатівців привезли зброю найновішого зразка: десятизарядні напівавтомати з плескатими багнетами-ножами. Потім, уже на фронті, вони намучаться з тими гвинтівками, які, тільки побувавши в піску чи багнюці, переставатимуть і стріляти, з люттю кидатимуть їх, підбираючи в убитих знову старі, батьками випробувані трьохлінійки, а поки що нова зброя викликала щире зацікавлення в тих, кому вона призначалась.
Гвинтівки лежали в нових заводських ящиках. Вкладені були так дбайливо і були так щедро змащені густим заводським мастилом, що, відкривши ящик, не хотілося їх і чіпати — хотілося так, не чіпаючи, знову закрити їх в ящику і відправити на вічний схов.
Але старшина та помкомвзводів вже вміло видобували їх звідти, роздавали по списку, записуючи номери і вимагаючи, щоб той, хто одержує, тут же запам'ятав свій номер — закарбував у мізку назавжди.
— Бо з цим номером, може, і вмреш, — казав Гладун, вручаючи гвинтівку Духновичу.
— Я невмирущий, — відповідав на це Духнович. — Життя — ось мій орієнтир!
До самого вечора озброювався батальйон новою зброєю. Крім гвинтівок, їм ще видали й каски — зелені, важкі.
— Чавунні голови тепер ми, — крутив Дробаха своєю міцною головою, яка в касці ніби ще нижче осіла йому на плечах.
А увечері, ще й сонце не зайшло, батальйон уже відвечерявся і знову шикувавсь: на цілу ніч мав бути марш та бойові навчання. Кожен з курсантів був нав'ючений повною викладкою, з флягою, протигазом, з достатнім запасом патронів та з добовою порцією НЗ в солдатському ранці.
Перед тим як вирушити з табору, старшини, роззувшись, перед студбатівцями, показували їм, як треба правильно обмотувати онучу, щоб не понатирати ноги в поході.
Гладун теж сидів перед хлопцями на стільці і, впевненими, чіткими рухами обмотавши білою байкою свою лапищу, гордовито показував її, мало не під носа тикав студентам.
— Бачите? — крутив сюди-туди ногою. — Як лялечка!
А перед самим маршем він, стоячи біля цинкового бака з водою, підкликав до себе кожного з своїх бійців, і тут відбувалося таке: Гладун брав скибочку чорного хліба і, мовби чаклуючи, насипав зверху жменю солі, і всю оцю сіль, що ледве трималася горою на хлібові, подавав курсантові:
— Їж!
Той непорозуміло відступав: сіль їсти? Та ще після вечері? Та в таку спеку, коли й без того воду жлуктиш без кінця?
— Я ж не верблюд.
— Бери, кажу, їж!
Наказ є наказ, їси, аж на зубах тріщить той натрій хлор. А коли з'їв. Гладун вказує на воду:
— Пий!
Черпаєш кухлем, що вміщує в собі, мабуть, не менше, як ківш запорозький, і п'єш, аж стогнеш,

читати