Завантажити

когось трагічно... І ось пише, здається, десь аж із тундри, співає дифірамби колишній своїй учительці; “Щодня вас згадую, Ганно Остапівно... Аж коли тут опинився, оцінив ваші душевні поради, тільки тут і збагнув, що мав і що втратив...”
Лист із тундри Ганна Остапівна відкладає окремо: цьому неодмінно треба відповісти. Всі вони для неї, як сини, а якщо котрий збився з пуття, то за такого серце болить ще більше...
Квіти на столі, біля них потертий портфель Ганни Остапівни, де повно учнівських зошитів, та купою щойно прочитані листи й телеграми... Обважніла, втомлена, сидить сива вчителька над своїм багатством, Марисі з тахти видно її задумливу постать, повнощоке обличчя, що дихає спокоєм душевної злагоди. Не вчительку, а скоріш селянку-трудівницю нагадує вона своєю обважнілістю, врівноваженістю духу і цими великими, звичними до будь-якої роботи руками. Солдатська вдова. З якою скромною, некрикливою гідністю несе вона крізь життя свої втрати й свою самотність. Чоловік був командиром підводного човна, під час війни, коли вони розставляли міни десь у фіордах Норвегії, їх було виявлено ворожим флотом, човен, рятуючись від погоні, напоровся на підводну скелю, здається, сталося це у Баренцовім морі... І все. Відтоді вдова. Сама виростила сина, далеко він зараз від матері: є, виявляється, міжнародна інспекція по нагляду за дотриманням якоїсь там рибальської конвенції, і син Ганни Остапівни одразу після інституту дістав призначення в ту міжнародну службу... По кілька місяців не сходить на берег, то з датчанином, то з норвежцем ганяв браконьєрів у міжнародних водах, а діло це не просте, професія неспокійна (як багато неспокійних професій на світі!). Часом у відкритім океані мусиш перебратися з судна на судно, — одного разу під час шторму його ледве не розчавило між бортами, бо судна страшенно розгойдало на бурунах, “та ще, може, й навмисно так підстроїли тамтешні хижаки”, — висловлює припущення Ганна Остапівна, адже в океані інколи промишляють запеклі порушники конвенцій, вони люто ненавидять цих інспекторів за їхню непідкупність, а в інспектори якраз і відбирають людей непідкупних, принципових, бездоганно чесних...
Син для Ганни Остапівни — найбільша відрада, ним живе, ним гордиться. І хоч далеко він, і служба така, що все може статись, і переживання постійні для матері, зате коли озветься ось, як сьогодні, то це щоразу для неї свято. Перечитує Ганна Остапівна телеграму, і ледь помітна усмішка їй не зникав, і очі повні мовби тихої музики... Людина стійкої внутрішньої злагоди, Ганна Остапівна й на Марисю впливає заспокійливо, не раз у часи сумнівів вона підтримувала молоду вчительку своєю увагою й материнською добротою. Іноді Марисі думається, що й сама вона через багато-багато літ стане теж такою.
Коли сіли обідати, Марися запитує несподівано:
— Хто вас виховував, Ганно Остапівно?
— Найперше батьки.
— І якої педагогіки дотримувались?
— Проста була їхня педагогіка. Знала я, дочко, за ними принаймні три чесноти, що в народі досить поширені... Перша, що трудились обоє весь вік. Друга, що по правді жили. Ні на кого наклепу не зводили, ні обмови, вуста свої ніякою брехнею не опоганили... А третя, що вірно між собою любились. Ото вони й були для мене взірці, моральні наставники...
Якийсь час мовчали обидві. Потім Марися спитала:
— А далі?
— Далі саме життя взяло в круті свої жорна. Вчителювати прийшла в часи трудні, коли вогняна боротьба отут лютувала повсюди в цих краях, скирти, стайні горіли ночами, а по степах коні блукали бездомні, з фанерними дощечками на шиях: “Хожу-блукаю, созу шукаю”... Ох, було, було...
І знов (уже не вперше) чує Марися про ті далекі роки, коли вчителювала Ганна Остапівна в маленькій степовій школі, де печі доводилось кураєм топити, і хоч ні електрики, ні радіо ще не було, але й там, в осінніх вітрах, у негодах, ця жінка почувалась щасливою, бо вдвох були, удвох... Школа тісна, гасові лампи, заняття в три зміни, і шляхи розбагнючені так, що на довгі місяці ніякого зв'язку з зовнішніми цивілізаціями... Однак працювали з радістю, не скаржились, ще й пісень вечорами співали хіба ж так!..
— А тепер глянеш: і Палац культури, і траса під вікнами, а воно приїде з своїм дипломом, та ще й носом крутить, вичікує, як би перескочити кудись поближче до барів та ресторанів, — обличчя Ганни Остапівни на мить хмарніє. — Чи згадати, як цю школу ми створювали: ще досвіду нема, страшно. Правопорушники ж! Таких ще в нас не було, ми для них троглодити, вони для нас зарізяки, яких маємо на кожному кроці остерігатись... Недовіра, взаємний острах — боїмося ми їх, а вони нас. Спершу шестеро всього було, а потім цілими партіями почали їх завозити з різних областей. Та все такі — на людей не схожі: в болячках, немиті, замурзані, в кишенях цигарки, карти. Одного вечора ціле вогнище з їхніх заяложених карт розпалили. І силоміць не відбирали: кожен сам підходь і кидай, якщо совість заговорила... А зате пізніше... Іду якось містом, коли хтось гукає:

читати