Завантажити

“Ганно Остапівно!” Кому це я, думаю, тут потрібна... Юнак підбігав такий радісний, в куртці шкіряній. “Невже не впізнали? Це ж я, Зозуля! Що з картами не хотів розлучатися... Зараз на судноремонтному”. Завів до павільйону, та ще й морозивом пригостив...
Усміхнулась Ганна Остапівна при тих згадках, примовкла, а Марися тим часом уже прибирала зі столу.
Тільки були зібрались обидві сісти за учнівські зошити, як за вікном просигналив мотоцикл, почулися знайомі кроки на веранді... Жінки переглянулись весело. Так і є: з'явивсь на порозі власною персоною Костя Степашко, як завжди, підтягнутий, сухолиций, в доброму гуморі.
— Кажуть, десь тут іменинниця проживає? Вручив Ганні Остапівні букетик троянд у целофані, поставив на стіл пляшку червоного угорського — “Бичача кров”... Марисю Павлівну запитав, чи не втік знову від них Кульбака..,
Вона аж губки сердито надула:
— Звідки таке припущення?
— Та ось тільки що до мене один з лісосмуги вибігав, чистісінько ваш Кульбака...
І щоб розважити вчительок, Степашко з гумором почав розповідати свою пригоду. Мчить оце він грейдером, поспішав сюди зі швидкістю людини, яка квапиться на побачення, і раптом чує гук з лісосмуги: “Стій! Стій!”. Голосок дитячий, вимогливий, довелося зупинитись, бо, може, що сталось... Підбігав до мотоцикла пацанок, викапаний тобі Кульбака, на голові в нього кашкет міліцейський — батьків чи братів!.. Десь там з кущів визирають ще кілька пастушат, стежать, як їхній вожак поведеться... А цей, видно, сміливець, зовсім по-бойовому звертається: “Дядьку міліціонер, покажіть свого картуза!” — “Нащо тобі?”— “Будь ласка, ну, покажіть”. Що вдієш: скинув, показую, а воно взяло, подивилося й розчаровано назад повертає: ні, каже, це не те... “Та що ж ти хотів?” — “Я, — каже, — хотів перевірити, чи підкладка у вашому картузі, як у моєму!..” Отак розіграли, бестії малі, блюстителя порядку...
— І колишнього правопорушника, — засміялась Ганна Остапівна.
— Невже був? — здивувалась Марися. — Хто б міг подумати... Такий зразковий!..
Марися підхопилась, щоб подати келешки та ще там щось приготувати, а гість тим часом, відкоркувавши пляшку, у вільній позі сидів на стільці й закохано стежив, як Марися господарює. Сьогодні він їй скаже нарешті те, що вже не раз збирався сказати. Колись це називалось: освідчитись, зізнатись у своїх почуттях... Щоправда, не зовсім уявляє, як це воно буде, але ж... Отак би дивився й дивився на неї... Ось вона, зіп'явшись навшпиньки біля буфета, дістав кришталеві келешки. Майнула з ними на кухню і вже звідти несе їх помиті, розставляв обережно, кладе чисті серветки... Робить звичайнісіньке діло, а йому так приємно спостерігати її, ще й відкривати в Марисі оцю вроджену грацію, плавність рухів, природну красу, що є і в стрункій, ладненькій поставі, і в гордовитім повороті голови, і навіть у тому мимовільному жесті, звичному змаху руки, яким Марися раз у раз поправляє своє неслухняне пухнасте волосся... Коли вона знов сіла до столу, гість, поналивавши червоного в келешки, запропонував:
— За вас, Ганно Остапівно...
Марися підтримала з пафосом:
— За людину великої душі!
Відсьорбнувши вина, Степашко з іронічною міною звернувся до господині:
— Ганно Остапівно, хіба є душа?
— Був час, коли не було, зникла, — в тон йому відповіла Ганна Остапівна. — У моєї подруги навіть неприємності виникли, коли вона якось на уроці слово “душа” дала учням відміняти. До конфлікту дійшло, на захист необачної мусив стати “Робос”, так звалась тоді профспілка освітян...
— У наш час душа теж водиться не в кожного, відповіла Марися дошкульністю своєму “кавалірові”. — А в декого її не завжди й виявиш, ледь-ледь ознаки життя подає...
— Здаюсь, — підняв руки Степашко. — Питання з'ясоване... Жаль тільки, що наші Марися Павлівна сьогодні чомусь не в дусі...
— Бо заждалася, — сказала Ганна Остапівна. — Переживала людина, чого так довго не з'являється її кавалір... Я вже її розраювала: він же студент-заочник, може, консультуватись поїхав... Або десь на операції — хуліганчат ловить...
— Для Марисі Павлівни, мабуть, дивною здається людина, що обрала собі таке заняття — ловити пацанчат? Мені самому іноді дивно. Тільки й тішу себе тим, що рано чи пізно потреба в нашій професії відпаде...
— Все може бути, — мудро посміхнулась Ганна Остапівна.
— Учені вже нібито виявили в мозкових півкулях центр, що керує людською агресивністю, — вів далі Степашко. — Головне було виявити цей загадковий центр, а далі буде простіше: таблетками збиватимуть агресивність...
— Не вірю в таблетки, — сказала Ганна Остапівна. — Вірю в інше... До речі, поздоровте й Марисю Павлівну: її призначено начальником літнього табору, він буде зватися “Бригантина”...
— Вітаю, товаришу начальник! — сказав Степашко. — Вдало вирішено: капітаном “Бригантини” саме й мусить бути така сувора особа.
— Не лише сувора, а й владолюбна, — додала Ганна Остапівна. — Така вже порода. Одна з її

читати