Завантажити

Перед цією злощасною втечею відчував, що якісь ниточки взаємних контактів між вами — між педагогом і вихованцем — уже снувалися, ниточки тонюсінькі, як павутинка, а зараз і їх нема. Розлетілись, порвались десь у тій бурі ловитви...
Запитань: “Куди тікав? З якою метою?” —ніби й не почув.
— А далі як житимеш? Знов тікатимеш? По-твоєму, в нас нема інших клопотів, як тільки за тобою ганятись?
Мовчить, закутий у свою відчуженість.
— Вважаєш, певне, що лише тобі свобода й дорога, а ми всі проти неї? Запевняю, нам вона не менш дорога, ніж тобі. Дорожчого за неї, може, нічого й на світі нема... Тільки я, скажімо, ніяк не можу втямити, що ж то за свобода, коли вона обертається маминими сльозами, мучить і старить її дочасно. Дехто розуміє свободу як необмежену можливість задовольняти будь-які свої примхи, забаганки, врубі й примітивні бажання. Нап'юсь, поб'юсь, покажу всім, який я герой... Ну, а далі що? Розваги, байдикування, насолоди — хіба це було б не пусто-цвітне життя? Личило б воно синові матері-трударки? Звичайно, можна жити абияк, догоджати лише слабкостям своїм, темним інстинктам, що часом гірші за звірині й можуть хоч кого отваринити, — тільки подумай, яка це свобода? Скоріш це неволя, бо людина якраз тут і .потрапляє в ярмо свого егоїзму, в рабство власної розбещеності та різних примх... Себелюбцем, рабом своїх забаганок, черстводухом жорстоким — хотів би ти стати таким?
— Ні.
— Для мене один з найпрекрасніших виявів свободи є свобода мислити. Можливість вглядатися -в себе і в інших. Самому дошукувадися якихось важливих істин у житті... Мабуть, тобі таке теж знайоме. Раніш чи пізніш і для дітей підліткового віку настає момент, коли доводиться усвідомити, що в житті існує не тільки “хочу”, а й “треба”. І доки не усвідомиш оцього “треба”, школа з її .розпорядком, буде для тебе тільки тягарем, каторгою... На жаль, ти поки що не можеш прийняти наших правил, обмежень, вважаєш, що тут посягають на твої права, що тобі в нас мало свободи...
— А то багато?
— Твоїй свободі не хочеться ноги щовечора мити, вона ніяк не звикне до відбою, підйому... До регулярних занять, до ранкових та вечірніх лінійок, їй подобається інший стиль: іду, біжу, цілюсь в ліве око...
— Коли то було! А зате тільки й чуєш: хуліган, себелюбець...
— Я не хотів тебе образити. Просто треба навчитись розрізняти свободу і псевдосвободу. Для одного тільки й існує що свобода розбещеності, гультяйства, для іншого ж... Ось дідусь твій відважний був солдат, фронтовик. Я певен, він знав, яку свободу в боях відстоював... А юні герої, скільки їх було. Знав я дітей, Порфире, що в твоєму віці нарівні з дорослими снаряди носили до фронту;
І ніхто не змушував, самі зголошувались: по грязюці невилазній за кільканадцять кілометрів!.. А батьки в повен зріст в атаку йшли... Людина, яка здатна на таке, по-моєму, якраз і є справді вільна людина...
— Моя мама теж снаряди носила й міни протитанкові...
— Так то ж мама...
— А я теж носив би.
Вчитель через стіл пильно вдивлявся хлопцеві в вічі, і той не відвів погляду.
— Як будемо в таборі, попросимо тебе, Порфире, щоб про свого дідуся біля вогнища розповів. Бо ж не кожен дві “Слави” мав...
— Була б і третя, якби не поранило.
— Отож і розкажеш товариству...
Про дідуся хлопець щовечора ладен їм розповідати. Адже таким дідусем кожен би гордився! І на Дніпровськім плацдармі відзначивсь, і коли був бригадиром-виноградарем — теж... Триста різних сортів було в нього в колекції і з-поміж них — “чорна брила”, дуже рідкісний сорт, що його тільки вводили та все з ним ховались, оберігали... І юку, спеціальну таку нитчасту траву, що йде на підв'язування винограду, дідусь у себе на відділку перший посіяв! Цвіте, як півники, і листям на півники схожа. Шпагату нема — біжи, Порфире, юки наріж! Дехто з переселенців аж не вірив: бур'яном в'язати? А. ти спробуй, воно міцніше за капрон...
А то ще міг би розповісти Порфір, як умів дідусь варити бекмес, — хлопці, мабуть, і не чули, що це воно таке! Не знають, що можна варити мед з кавунів! Цілий день кипить біля куреня у мідному казані цей бекмес, і, коли кавунячий сироп стане густим, аж тягнеться, — тоді доливай молока! І то буде найкращий для тебе від дідуся шоколад, найсолодший у житті... А найохочіше розповість біля вогнища про те, як дідусь підібрав десь підраненого орлика і той жив у нього на курені, зовсім звикнувши до людини... Коли дідусь, бувало, вирушає велосипедом до контори чи до аптеки, орлик аж на шляху дожене і, хоч як його відганяй, таки сяде дідусеві на плече, вчепиться кігтями в піджак і теж їде, — ще один велосипедист... Так і жили до останнього літа: людина в курені, а птах на курені, зіркоокий впередзорець на чатах...
Уже звечоріло, сутінки виповнювали кімнату, і Валерій Іванович, вставши з-за столу, ввімкнув світло. Мимохідь кинув погляд на Кульбаку і відзначив, як змінилось обличчя вихованця: рознапружилось, відтануло мовби, теплом було

читати