Завантажити

просто-таки артистично орудує молотком лобатий комишанець, як він, підхопивши цвях, легким і несхибним ударом, аж з прицмаком, заганяє його в дерево.
І доки на педагогічних радах у дискусіях ламають списи над тим, який шлях доцільніший: через працю — до знань чи через знання — до праці? — Кульбака з молотком в зіркій зосередженості стоїть на потоці, і пильнує пролітаючу мить, і дає по півтори, а то й по дві норми щодня.
— Вислужуєшся? — глузливо кине іноді Бугор, проходячи поза спиною. — Медаль вирішив заробити?
Кульбаку зараз мало доймає це глузування, йому не до розмов, він весь у ритмах праці, молотком стук та стук! А уява його тим часом уже наповнює ці ящики “мелітопольською ранньою” та соковитою “жабуле”, що її — свіжою, ще в ранковій росі! — буде в цих ось ящиках перевантажено в літаки з адресами кудись аж за Полярне коло. Заодно виписує щедра уява безкоштовні плацкарти і самому Порфирові, і вже опиняється хлопець серед арктичних льодів, у товаристві суворих полярників чи з рибалками на сейнерах, а звідти залюбки перекинеться в сині тропічні води, на учбовім паруснику йде хлопець під напнутими вітрилами, перетинає екватор, і виринають перед ним острови з пальмами та отим дивовижним хлібним деревом, що чубуків з нього він і в Комишанку на станцію привезе, закладе шкілку, — має ж таки вирости хлібне дерево й тут, у цих їхніх спекотних кучугурах!..
Іноді трудовий артистизм Кульбаки раптом відчував потребу що-небудь встругнути в лише йому властивому дусі, і тоді Порфир звертається до Гени, свого підсусідка на потоці:
— Хочеш, покажу фокус?
— Який ще тут фокус?
— Із зав'язаними очима гвіздки забиватиму.
— Пальці пооббиваєш.
— Зав'язуйте очі.
Зацікавлене товариство, кинувши діло, міцно зав'язує умільцеві очі ганчіркою, і він, розпалений своїм незвичайним бажанням, на диво всіх, справді починав заганяти цвях за цвяхом в дерев'яні планки ящика, влучав наосліп кожного по голівці, а по пальцях себе — один тільки раз.
Отакий майстер. З присутніх тільки Гена догадується, на чиє мистецтво Порфир рівняється в цей час, на кого він хоче бути схожий ось такий — бог праці з зав'язаними очима! Дідусь Порфирів ще коли працював виноградарем у радгоспі, зайшов у сутичку з якоюсь комісією при сортуванні лози. Приїжджі йому: “Ви ж глядіть, не переплутайте, на кожен сорт чіпляйте бирку!”, а Кульбака-старший їм: “Навіщо бирка? Я вам із зав'язаними очима скажу, де який сорт”: Для жарту вирішено було зробити експеримент, і виноградар справді з зав'язаними очима, самим тільки доторком пальців визначив їм сорок сортів і жодного разу не помилився! Це родинне мистецтво й мамі передалось, вона теж це вміє, показує, як фокус, дівчатам, коли буває у доброму настрої... Для незнайки виноград увесь однаковий, а вмілець по самій корі пальцями чує, який сорт, бо кора у кожного сорту своя: то нитчаста, то гладенька, то ребриста, то на ній луска, мов на рибі... І що порівняно з отим виноградарським хистом цвях у дошку загнати сліпма? Та ще коли їх безліч у день заганяєш в одне й те саме місце.
Кінчається Порфирів фокус, і вже знову стоять, працюють хлоп'ята, а в цей час на порозі майстерень з'являється Валерій Іванович і з ним ще хтось: у дорожнім плащі, високий, сивочубий. Проти вікна чітко виступає профіль незнайомця, гордовитий, карбований, мов на давніх монетах. Зустрінуті посиленим стукотом-грюкотом, обидва зупинились, від порога оглядають робітню, когось вишукують поглядами серед стрижених малюків, що, витягнувшись уздовж потоку, зосереджено гамселять молотками по дереву. Уста в хлопців стиснуті, лоби схмурені, — серйозні всі, жодного усміхненого. І гатять, гатять молотками, виказують перед директором свою трудову ревність. Закошлачена лижна курточка на кожному й лижні шаровари — це тут робочий одяг, спецівка, вона надає юним майстрам однаковості, — і з-поміж них не одразу знайдеш, кого шукаєш... Стрижені голови, схилені пози — все однакове для стороннього ока, кожне старається з невідривною увагою, з нахмуреним лобом кожне: стук та стук!
Інструктор наблизився до Гени Бутиевича, що стояв спиною до дверей:
— Гено! Батько до тебе!
Хлопець рвучко озирнувсь: так, батько стоїть на порозі поруч з директором. Якусь мить Гена тривожним поглядом дивився на батька, мовби впізнаючи його в цьому високому сивочубому чоловікові, що всміхнувся навстріч, губенята хлопцеві пересмикнулися, як перед плачем, здавалося, цієї миті він кинеться до приїжджого, підбіжить, у ніжному забутті впаде в його обійми... Але з хлопцем ніби щось сталося: хмара чужості враз оповила його, він знову згадав про молоток і, відвернувшись, якось аж люто почав гамселити по цвяхах, ніби нічого важливішого за це не було зараз для нього в житті.
— Гено! Чого ж ти? Біжи! — штовхнув товариша під ребро Порфир.
Проте Гена ще нижче схнюпивсь над ящиками, яких до нього чимало набігло, і навіть коли й директор окликнув, хлопець голови не підвів. Вважайте, мовляв, що не почув за

читати