Завантажити

споганити мої задуми! З найкращих моїх ескізів вони взяли собі модель для ґрат! Квітку, красу переводять в образ насильства!” Погрожував, що так цього не залишить, не дозволить собі в душу плювати, а котрийсь із тих, що мовчки начіплювали, жартома кинув згори: “Естетику — в побут!”
Ось таке сталося тут за час Порфирової відсутності. Вибігав, виростив їм виноград з металевого пруття!..
Гена притих, заснув невдовзі, а Порфирові денне збудження ще аж переблискувало в очах. Знову постала йому вся принизлива сцена на пристані, і мама, що бігла в сльозах, розшаленіла, з криком поспішаючи йому на вирятунок. Знову — вкотре вже — зарікавсь у думці: ніколи більше не завдаватиме горя та прикрощів мамі, не буде її тиранити більш! Можна ж таки примусити себе по-людському жити, без того, щоб, як чмур який-небудь, зі зброєю на дівчат накидатись: “Касу давай!..” Жити з чистою совістю, як мама ото казала. Бо нічого гіршого нема, коли совість нечиста, мучитимешся потім ціле життя. Бо хіба то життя у їхнього Хлястика, що хоч сам нікого й не вбив, але був при тому, коли його приятелі-бандюги таксиста душили, щоб виручку забрати. Дорослих бандюг засудили, а цей тут ночами б'ється в кошмарах, по закутках ниє весь час: “Як виросту, однаково мене розстріляють. Це мене, мабуть, тільки тимчасово помилували, доки роки дійдуть, а потім підведуть статтю...”
Денне збудження дається взнаки, лежить хлопець без сну в очах, думає, прикидає собі різне-всяке в умі. То бачить дідуся на велосипеді, з орликом на плечі... То мамин схвильований голос чує і вже зовсім зримо уявляє її дівчинкою маленькою, он вона, хусткою запнута, худенька, пішла й пішла степами у вервечці таких, як і сама, малолітків, що в грязюці по коліна чвалають до фронту, міни протитанкові та важкі снаряди несуть батькам. Бо війна йде, Україна визволяється, а степи розгасли, ніяким тягачам не пробитись... І ото вони, дрібнота, вирушають з матерями по холодній багнюці, під дощем, в важкою своєю, недитячою ношею на плечах... Ноги не витягнеш з багнюки, і снаряд той аж до землі тебе гне, а з неба ллє і ллє безконечним потопним дощем. І коли, знесилені втомою, попадають десь під лісосмугою просто в грязюку, на короткий спочинок, тоді круглі міни та снаряди кладуть під голови і миттю засинають, тулячись до матерів. Десь там між ними й вона, майбутня мама твоя, в драних чоботях лежала серед поснулих на снарядах дівчаток та хлопчиків, і на все життя їй запам'ятається, як раз у раз нервово здригаються вві сні дитячі бліді обличчя під ударами холодних дощових крапель...

XVIII
— Сила може народжуватись, сину, і від страждання, — так сказала одного разу мати Порфирові, і це йому міцно запам'яталось.
Переболівши ганьбу поразки, перестраждавши потай після невдалої втечі, Кульбака знов набирав духу для життя, для долання крутих життєвих бар'єрів.
У майстернях — ось де, виявляється, Порфир міг найбільше розкритися своїми талантами. До всього з цікавістю приглядавсь, на все накидався з жадібними розпитками, сто професій, здавалось, хотів би набути за день, щоб одразу все вміти — і по дереву, й по металу. Зовсім інакше почуваєшся, коли не з іграшковим, а зі справжнім інструментом маєш справу або коли підпустять тебе до мотора й ти сам уже можеш його ввімкнути. Це тобі не забавки, а справжнє: джик — і пішло! З'являється внутрішнє переможницьке почуття від цієї влади над технікою, над моторами та моторчиками, біля них мовби дорослішаєш одразу, схожим стаєш на тих, хто, вільно поклавши руку на стерно, швидше од вітру вилітає на ранніх зорях із Комишанки, щоб десь на лиманах, на просторій розлийводі зустрічати свої росяні блакитні світанки.
Порфирові на розлийводи ходу нема. Під час перерви можеш хіба що вибігти до надбрамної арки (арка — то єдине, що зосталось від колишнього монастиря) й крізь пруття брами виглянути в потойбічний піщаний, аж білий від сонця світ... Ще можеш галаснути тут щодуху, випробувати свій голос, бо під аркою чудова акустика, хоч концерти влаштовуй... Увечері по той бік муру солов'ї витьохкують, повно їх там у вербах, в їхніх зелених тучах, що віттям аж на мур налягають. На вечірніх лінійках, коли хлопці виходять з рапортами, солов'ї, ніби навмисне, перебивають їх своїми шаленими витьохками, і коли котрий зіб'ється з рапорту, то причиною вважається солов'їне втручання.
Весна тут недовго триває. Відцвів воронець, облетіли на вітрах маки польові (рано вони зацвітають і швидко гаснуть), і вже літо смагляве виглядає з-за кучугур. Одного дня з радгоспу надійшло термінове замовлення на ящики для черешень. У майстернях тепер цим живуть, усі на черешню працюють. Операція в Порфира нескладна: підхопивши ящик, що пропливає перед тобою, маєш загнати в нього цвях і відправити далі сусідові. Декому робота ця здається нудною, одноманітною, а Порфир і в ній знаходить для себе смак, бо тут він уже ніби серед черешень, в садах, інструктор по праці спозирає збоку на хлопця з явним задоволенням, приємно йому дивитись, як спритно,

читати