Завантажити

Винесе — в котрий уже раз — свою таємничу скарбівню, поставить біля себе на східцях й, напіввідхиливши віко, почне, мов коробейник, длубатися всередині, шукати для хлоп'ят нових див. Нема більше в сундучку райдужних нетутешніх черепашок та тугих лускуватих шишок з-під сосен-піній, адже для кураївської малечі й такі шишки дивина, — їх лише діти медітеріанських рибалок мають змогу збирати на потрісканім теплім камінні своїх узбереж...
Цього разу оріонець покаже малечі свою розмальовану грамоту з Нептуном, із вилами, що войовничо стирчать догори над звихреними бурунами. Хлоп'ячі голівки, біляві й чорняві, що аж сонцем пахнуть, понависавши над грамотою навлобки, зачаєно розглядають візерунчате курсантське творіння, цей безцінний для оріонця манускрипт. Та ось грамота знов згорнута й захована, натомість з'являється сірий шматок парусини й на ньому наколоте щось, схоже на шприц.
— Оце, діти, найбільший мій скарб.
І, металеве, гостре, зблиснуло в руці моряка.
— Що ж то воно?
— Голка!.. Голка, щоб паруси зшивати. В мене їх тут цілий набір, і всі під нумерами... Бо для морських парусів — вони ж цупкі — голка має бути особлива, вона, бачте, тригранна, як штик! — Показує, а в руки не дає. — І розміром як циганська, куди більша за ту, що нею мами ґудзики вам до штанів пришивають...
Тернові, та сині, та карі оченята, розблискотівшись, зацікавлено розглядають трудове знаряддя оріонця.
І вже нема, заховав.
— А що там іще в сундучку, на дні?
— Тобі й те кортить? — усміхається морський вовк.
— Кортить...
— Хай покортить. Не спіши, хлопче. Треба мати терпіння в житті. Все знатимеш, скоро постарієш... А старість — не радість, чув?
І на цьому скарбівня закривається, застібається на замочок. Навмисне, мабуть, усього одразу не показує, щоб іще й завтра прибігли... Бо тільки прибіжать — йому одразу веселішає світ.
— Дядьку-моряк, а ви бачили акулу? А літаючих рибок?
— Бачив, усього бачив...
Прихмарюється оріонець. Бо й сам він, діти, зараз, як та літаюча риба, що летить, блищить у повітрі та й лясь! — комусь під ноги на палубу. Там падають на палубу, а він ось на цей суходіл...
— А які вони, літаючі рибки? Скільки метрів вона може пролетіти?
— При попутному вітрі, буває, й метрів чотириста пролетить... Як наші горобці — низько, табунцем — тільки вжк! і пішли над водою... А вночі вони на світло злітаються. Рибалки тамтешні виходять на нічний промисел з вогнями в човнах, і тоді рибки самі на тебе летять — лови їх сачком або просто руками...
Хіба ж не цікаво? Але є ще цікавіше:
— Покажіть нам вузли в'язати.
Це він з охотою. В руках куцопалих, загрублих з'являється мотузок, плетений із капрону, — починається дійство. І які ці руки, ці пальці дублені й товсті стають одразу верткі, вправні та вміючі, ніякої вже й загрублості в них, усе так доладно, хитро, немов у фокусника, виходить!
— Ось так робиться, діти, вузол «подвійний, гачний»... Стежать, ніхто й не дихне.
— А так, будь ласка, «рибальський штик»... І знову маніпуляція, круть-верть, готово.
— А це ось буде «калмицький вузол»... Теж хитрющо-мудрющо.
— А це — «удавка»...
«А це» та «а це», і так він міг би — на п'ятдесят різних способів!..
— Бо що таке парусне судно, діти? Це вітер і майстерність.
Хай, може, й не все малюкам зрозуміло, але ж так цікаво чути з його уст про те, як можна «вітер зловити», «вітер загубити»...
А по тому знову буде урок вузлування.
— Ось вам, хлоп'ята, ще такий спосіб... І такий... У дитячих очах іскринки захоплення: так уміти багато! А коли випадає, що й Інка при цьому стоїть, в її темно-карих теж захват: майстер-вузлов'яз, людина рідкісного умільства, він і сам перед нею неначе той вузол, що його надійно, мудрющо зв'язало саме життя.
Своїм прямим обов'язком медички Інна вважала підлікувати оріонця, оберегти його сили, будь-що заповзялася оздоровити майстра. З делікатною настійливістю намагалася з'ясувати, які в нього «симптоми», що його турбує, — вузлов'яз відмахнувся: ніщо в нього не болить, ніщо не турбує.
— Але ж ви погано спите?
— Коли як.
Призначила йому для поліпшення сну екстракт ва леріани (extracti valenanae) у таблетках, жовті пігулки за сім копійок у пляшечці, заткнуті ватою. Днів за кілька поцікавилась наслідками. Ягнич сказав, що допомогло. І хоч на цю пляшечку вона незабаром натрапила в кутку за тахтою, пігулки так і були всі під ватою неторкані, одначе Андрон Гурійович після цього справді став краще спати.
— Якби ти йому ще золотий корінь десь добула, — порадила мати. — Може, через аптеку вдалось би? Колись олешківська знахарка все той корінь з рундука на базарі продавала...
— Увага людська — оце для нього золотий корінь, — відповіла авторитетно медичка. — Інших ліків від самотності нема.
Про роботу прибулець, здається, й думку облишив. Спершу серйозно зацікавився рибартіллю, ходив, розвідував, але повернувсь настовбурчений:
— Не для мене. Серед

читати