Завантажити

білого дня швендяють уже посоловілі, через порожні пляшки перечіпаються.
Не підходить йому така «рибтюлька». Може, щось інше трапиться.
— З хати не виганяємо, куди тобі спішити? — сказала сестра. — Комбайнери мої поїхали, то хоч ти оце будеш за господаря двору... Відпочинь, сил наберись. А з тією «рибтюлькою» не зв'язуйся, бо де риба — там і шахрайство: на них, кажуть, уже й прокурор поглядає...
Дитсадок усе більше приваблює оріонця. Прийде, сяде під навісом і все розкладає біля себе довгі, рівні, ще й водичкою зволожені стебла соломи. Дітлашня, оточивши свого «адмірала», стежить за його приготуваннями. Ось вузлуваті пальці беруть золотаве стебло, обережно згинають, роблять колінце, щось вимудровують.
Цікавість розпалює малечу:
— Що ж це буде? Бриль?
Не спішить відповідати майстер. Ось коли воно вийде — побачите.
А з-під пальців поступово виникає... кораблик! Ну, хай не зовсім ще корабель, але щось на нього схоже. З'явиться згодом корпус, настеляється палуба. А з цієї ось соломинки буде, діти, перше коліно щогли... Бізань, так вона зветься...
Скаже й, відклавши роботу, спочине, задивиться в той бік, де синьо, де море. Дивиться зовсім байдуже, мовби нічого й не думає, а якби думка могла озиватися, то озвалась би до вас так: отам, діти, де синьо, колись тонули двійко дітей, таких, як ви, чи й ще менших. Нічого в житті ще не встигли побачити — весь світ затулили їм чорні бомби, що ви їх, на щастя, не бачили, не чули, як вони з гидким завиванням летять з неба просто на палубу... Оченята розчахнуті жахом, уста спотворені криком — з тим криком і відходили тодішні малята в темні глибини, куди і промінь сонця не засяга... Чи, може, хапались за мамині руки, волали про допомогу? Може, божеволіли на уламках серед безміру води?.. Які в них личка були — зараз навіть не може пригадати — вони наче розмиті морською водою... Отам, де синьо, діти, хотів би зараз бути цей ваш «адмірал»... Отам йому не страшно було б і вмерти.
І знов береться за своє. Солом'яний кораблик росте й росте, ставляться на ньому тонюсінькі щогли із соломинок, і вже напинаються на них тугі, теж солом'яні вітрильця в золотих сполохах, ніби взятих від жнив.
Малеча одразу вгадує, що це:
— «Оріон»! «Оріон»!
Навіть чорнявенький Алі із застави гаряче запевняє, що кораблик зовсім схожий на той, що вони його з татком якось бачили з вишки в бінокль.
А в наступнім сеансі кораблик ще підросте, в нього з-поміж снастей цілі колоски стирчатимуть, тугі, повнозерні.
— Це все курсанти, — з усмішкою пояснює оріонець. — Екіпаж.
Справний такий, колосковий цей екіпаж, кожен знає, що йому робити, при якому стояти парусі... На диво вийшов кораблик! Іншим усім іграшкам доводиться перед ним поступитися, усіх він їх затьмарив, — де ж його, маленького «Оріона», тепер найкраще буде поставити? Разом з дітьми майстер також задумується. Нарешті вирішили прилаштувати його на піддашку, вгорі, щоб моря більше було йому видно. І не поламає там його ніхто, біля нього тепер тільки ластівки змигують. Прилаштований на фронтоні кораблик став ніби ще гарнішим, аж на вулицю звідти заблищав у золотих сполохах сонця, засвітився, як герб цього юного кураївського коша!..
Якось увечері, коли Ягнич лаштував під грушею де.» сну вірну свою розкладайку, забрів на подвір'я Чередниченко. Одразу видно, коли він не в настрої: ступає так, наче сто пудів на собі несе. Може, серце давалося взнаки? Обважнілий, опустився на лавці, мовчав якийсь час. Потім:
— Пригадуєш, Андроне, як ми цілим драмгуртком ходили було після вистави до моря? Хлопці, дівчата — всі такі здорові, молоді. Ніч місячна, небо без гуркотняви. А як твоя Оксана співала!.. Мабуть, і за морем було її чути...
Умить Ягничеві зримо стає перед очима його молода дружина, його давня нестаріюча любов. Вийдуть до моря, стануть проти місяця і хтось до неї: «Заспівуй, Оксано...» І вона, набравши повітря повногруде, легко, без натуги заводила, дивлячись на море:
Ой гиля-гиля,
Гусоньки, на став...
А приїжджий керівник драмгуртка сказав тоді жартома:
— Нічого собі «став», — і кивнув на море, залите місячним промінням...
Виходить, і Саві ті вечори не забулись... Тільки зажурений він сьогодні чогось.
Ясно було Ягничеві, що цього разу змінилися їхні ролі: тепер уже йому випадало виволікати товариша із журби.
— Що сталося, Савко?
— Та сталось. Подзвонили, що Кругипорох, — це той іванівський голова, з яким вони перевіряли свою вагу на Вавелі, — лежить з інфарктом. Просто на току вдарило, стан такий, що чи й виживе... Фронтовий мій товариш, вірна душа! Під Одесою в нічну розвідку разом аж на лиман ходили... Не раз виручали один одного. Якби не він, може б, давно по цьому Чередниченкові й шелюга поросла... Ах, яких бурями викручує, з корінням вивертає з життя... — І знову замовк.
— Він цього ніхто не застрахований, Саво.
— То правда. А ми часом про це забуваємо. Декотрі живуть ніби пробно, начорно, ніби ще буде

читати