Завантажити

«Колос» його серед безмежжя цілинних просторів, хлопець відповів упевнено, з спокійною гідністю:
— Дамо клас. Як візьмем загінку — то від форту Шевченкового й до самого Байконура!..
— Відповідь мужчини, — похвалив Чередниченко. — І якого ж вам, хлопці, після цього ще напутнього слова?.. Передавайте братам-цілинникам наш кураївський салам та повертайтеся з честю!..
Коли піднялися з-за столу і Чередниченко вже збирався рушити до машини, Інна зважилась ще його затримати.
— Саво Даниловичу! — окликнула, злегка ніяковіючи.
— Ну, я Сава Данилович, — зупинився він аж ніби невдоволено. — Що там у тебе? Не знаєш, як перекочувати? Не турбуйся: сьогодні твій медсанбат уже буде в Кураївці.
— Я не про це... Вибачте, що затримую...
— Нічого. Там пожежники обласні наїхали, підождуть... Як хліб горів, так їх не було, а за паперами... Ну, який у тебе клопіт?
— Скажіть, це правда, що нібито мають зіюсити... Хлібодарівку? — Чогось та Хлібодарівка досі не давала їй спокою.
— Ах, ти он про що... Хто в тебе там, у тій Хлібодарівці? Ще один, мабуть, поклонник?
— Ні, не вгадали...
— То звідки ж така турботливість. Ти хоч бачила ту Хлібодарівку в натурі?
— Ніколи... Кажуть, мальовниче село. Чередниченкове туге, аж лисніюче обличчя пойнялося ніби далеким відблиском і потепліло.
— Справді село як у пісні... Ніде такої краси не бачив... Ти, Інко, поїдь коли-небудь у ту Хлібодарівку: якихось півсотні кілометрів — це ж тепер не даль. Може, оспіваєш... Тільки їдь навесні або краще раннього літа, коли хліба красуються. Колись мене саме в таку пору туди завело... Сільце невелике, але справді на диво мальовниче, в такім вінку природи, ну куди там нашій Кураївці... Знадокола наче й під'їзду до тієї Хлібодарівки нема, звідусіль пшениці, пшениці підступають до самих вікон, колосся до самих дахів! Вийшов з машини й стою, занімів: рай. Тихий рай. Нічого зайвого, нічого суєтного, все тільки найнеобхідніше: житло людське й колос... Та ще бджола десь бринить у повітрі, в мудрій тиші його. Ну, а колосся — що не колос, то цар-колос! І вся ця затишна, біленька Хлібодарівка разом з вікнами потонула в тому колоссі, в щедрих святих хлібах. Тихо, тихо. Нікого ніде. Нива неозора в безмовності дозріва. Жайворонок у небі тюрлюкає. Не видно його, десь високо, аж біля сонця... Колосся до щоки торкається. Ах, Інко, Інко, якби я був поетом!
— Ви й так поет, — сказала вона зі щирістю, бо промовляло до неї зараз саме людське натхнення.
— Який я, Інко, поет. Господарник я, хлібороб, та й усе. Дядько твій, оріонець— ото поет!.. Ти його послухай, коли він в ударі...
— Ви для мене обидва поети. Справжні. Некнижні, невигадані. Поети життя...
— Ну, дзенькую... — І, всміхнувшись їй вдячливо, Чередниченко рушив до своєї пом'ятої, облізлої, якоїсь аж кістлявої «Волги».
XIV
Сидить Ягнич-вузлов'яз, «зачищає кінці», в'яже вузлом пам'яті далеке й близьке, єднає минуле з теперішнім.
У тільнику рябому покурює на східцях веранди, а перед ним посеред двору — старезна колюча груша. Залізне дерево, ніяким вітрам непіддатпє. Колючки на ній, як вухналі, рідко знайдеться який-небудь малий грушотрус, щоб зохотився між ті вухналі забратись. Колись лазили, а тепер пропав інтерес. Родить дрібненьке, терпке, і навіть те, що само додолу нападає, збирати не хочуть: у колгоспних садках солодше. А колись для твого дитинства і це була неабияка ласощ. Бо щеплену грушу дулю міг попробувати тільки на спаса, коли подзьобаний віспою татарин із Криму, бувало, заїде в Кураївку для міньби, для великої комерції:
— Відро груш — на відро пашниці!
Суне, рипить гарба вулицею, в усі двори долунює голос, закликаючи кураївських до торгу: відро — на відро!.. Діти біжать, галасують, просять батьків виміняти дуль, однак не кожен тоді міг собі дозволити таку розкіш... Різних ця груша бачила, багатьох перебула. Єдине, що від дідизни зосталось, і тим ще дорожче оріонцеві. Під грушею днями з'явилась обнова: лавка дебела, ще не фарбована, з надійним запасом міцності, щоб можна було посидіти одинцем чи в товаристві з кимось. Там, під шатром груші, і в ночі Ягничеве кочовисько. Зорі крізь листя видно. Деколи грушка, буває, впаде, по лобі лусне. А під ранок, коли зрушиться зоревий вітерець, злегка зашумить над тобою грушеве парусся...
З початком дня оріонець шукає, чим би зайнятись. Учора взяв сапку, пішов попрополювати квіти біля обеліска... Сьогодні вдома. Коли сонце підіб'ється, набігає дітвора, з усього кутка взнали дорогу сюди! І ягничівські, і всякі. Навіть від прикордонників, буває, прибіжить чорнявеньке, як циганча, — прикордонницька вишка здавна край Кураївки стирчить, мов лелече гніздо, дивиться в море. Старшим там офіцер-азербайджанець, на кураївській оженився, і ото вже його потомок Алі-смаглючок взнав дорогу до Ягнича разом з тутешніми. Цілим юрмиськом виростають перед ґанком, почуваються вільно, всі вони з оріонцем обвиклись:
— Дядьку-капітане, а що там іще у вашому сундучку?

читати