Завантажити

Після пожежі на віллі пройшов рік. Сітка рієлторських фірм «Козирне житло» Назарія Слободи перейшла в управління до Дарини. Жінка стала занурюватись у папери, вникати у суть справ. Життя завирувало.

- Викликали, пані Дарино?- у кабінет зайшов працівник фірми. Він вже рік працював в «Козирному житлі» й жінка добре знала його. Але ніколи не пам’ятала імені. Був він якийсь надто колоритний та не виразний водночас. У всьому його вигляді гармонійно переплітались сіра буденність та театральна бутафорність. Смак і несмак поєдналися у негармонійну гармонію, краса рис обличча у поєднанні з гнітючим уродством не дозволяли дати точний опис зовнішності, здоровий загар шкіри на очах трансформувався в бруд та ріпицю давно не митого лиця. Новесенький дорогий коричневий костюм віяв затхлістю. Вишукатий парфюм та антикварні діаматові запонки додавали елегантної завершеності нестандартній зовнішності працівника.

- Так,- відповіла Дарина.- Коли мають приїхати потенційні покупці руїн нашого будинку на Парковій вулиці?

- За пів години можемо виїжджати їм на зустріч,- відповів чоловік.

- Що то за люди?

- Бувший депутат Верховної Ради, а нині - вельми бізнесова шиша. На слідуючих перегонах планує знову ввязатись у велику політику.

- Не заздрю я йому,- якось дивно та недобре усміхнулась жінка.-Занадто «весело» йому житиметься там, коли відбудує маєток. Ну, менше з тим,- раптом перервала свої роздуми Дарина.- Головне, аби скорше позбутися вілли. Ненавиджу її. Аж до тепер не покидає мене гнітюче відчуття, що саме з неї почалися усі мої біди.

- Речі не такі, якими вони видаються,- промовив чоловік й ледь посміхувся лишень самими кутиками вуст. Погляд його очей при цьому зберігав цілковиту серйозність й металевий холод.

- Гівулт! Ратуйте!- пролулало голосно з величенької клітки, що стояла поруч вікна. Великий гіацинтовий ара чистив своє пір’ячко й водночас залюбки підтримував «світську» бесіду. Від недавнього часу його звичним місцем проживання тепер був кабінет шефової у головному офісі мережі ріелторських контор «Козирне житло». Якимось чудом Пурцель не згорів на пожарі. І тепер у великій шані продовжував своє життя в якості незгораючого у вогні талісману.

- Бідна моя пташка, штурпаку лабатий,- сміючись, промовила Дарина до папуги, коли коричневий чоловік вийшов з кабінету.-Кунштовий хлопчику мій маціцький. Зараз мамця ті даст горішки,- дивно, але останнім часом вона могла спілкуватися мовою старого Львова і це викликало в її душі бурхливий шквал безпричинної радості. Жінка змінилась та подорослішала. Останні події перетворили її з наївного дівчиська на розсудливу особистість. Своє світле волосся Дарка перефарбувала на вогняну мідь й позавивала у пишні льокі по всій довжині. Такою вона себе тепер дуже любила. Та й почувалася чомусь так комфортніше …

ХХХХХХХ

Вигідно домовившись за продаж вілли, Дарка трохи змучена зайшла у свою квартиру по вул.Стефаника. Кіт зустрічав її лагідним урчання та грайливою метушнею. Знявши шубку й чобітки, жінка попрямувала на кухню. На автоматі вона включила маленький телевізор і відчинила холодильник.

- Зараз мамця налиє тобі молочка,- примовляла Дарина, рехтуючи домашньому улюбленцеві нехитрі частування.- Зголоднів, мій любко?

Вперше за останній рік жінка відчувала полегшення, душевну рівновагу й спокій. Разом із віллою вона сьогодні віддала нарешті усі свої чорні спогади і біди. Залишалося тільки жити. Просто жити, незважаючи ні на що. Сьогодні день всятого водохреща, а значить – цілком символічним був початок її нового життя. Життя, в якому не буде місця бідам, болю та розчаруванням. Залишаться тільки спогади. Нехай сумні та невеселі. Але це будуть тільки її власні спогади. Бо що б там не казала мама, але з Назаром в них були й світлі щасливі дні. Бог так вирішив. Що ж, нехай. Йому видніше. Залишилось жити далі і щиро вірити у добре та світле майбутнє.

- Вже стало доброю традицією серед наших політикив у день святого водохреща пірнати в ополонку, - пролунав з телевізора у прямій трансляції з Києва бадьорий голос диктора.- Нехай цю світлу традицію відновлять та поширять усі українці.

Дарка обернулась до телевізора й різко відсахнулась. На екрані біля ополонки стояв у одних плавках відомий політик , а позаду нього тримав на поготові велетенський чорний махровий рушник низькорослий чоловік у ладно зкроєному коричневому костюмі. «Не може того бути»,- Дарину кинуло в жар. Адже рівно годину тому цей чоловік приводив на віллу «Райські пташки» нових потенційних господарів…

Щиро та радо вітаю усіх українців із Водохрещам! Сьогодні, у таке велике свято, я хочу іще раз запевнити наших громадян, що докладу усіх зусиль, аби добробут українців процвітав та множився,- впевнено промовив політик. – І нехай зараз тяжко. Та попереду в кожного з нас світле майбуття. Адже речі не такі, якими вони видаються,- завершив чоловік та прийняв на плечі із рук охоронця в коричневому костюмі, наче мантію, чорний махровий рушник…

читати