Завантажити

– Доброго тобі дня! – привітався незваний гість.

– Чи буде він колись добрим? – відповів чоловік у рясі монаха із шворкою повішеника на шиї. Здавалося, його анітрохи не здивував візит чужинця.

– Та буде, можливо.

– Спірне питання... – одізвався монах.

– Бійся Бога!

– А пощо його боятись? Він зовсім не страшний чоловік. І зле тобі ніколи не заподіє.

– Чому ж ти тоді тут? – запитав гість.

– А з чого ти взяв, що я тут по його волі? Насправді не все так просто у житті.

– Я от якраз і починаю з цим розбиратись.

– Я здогадався, враховуючи той факт, що ти тут. Лишень одиниці з вас можуть здійснити подорож у сусідній з вами вимір. А чи воно тобі треба?

– Та скоріше за все, що треба, – повідомив гість..

– Зайві знання нікому не заважають, але ті знання, до яких ти зараз долучився, – то вже занадто для простого смертного. Нікому ще такі знання не принесли добра.

– Знання – це шлях до еволюції людства.

– А чи не знаєш ти, що існує певна межа знань, за яку ніхто зі смертних не має права заходити? Але раз ти вже зробив перший крок, то нехай буде по-твоєму.

– Колись дуже давно, – почав свою розповідь монах, – я був ксьондзом у тому житті. І коло вашого міста Л. було прекрасне та шалено квітуче місто Х. Усі ми ним дуже пишалися. Зі всього світу до нас з’їжджалися люди, аби подивитися на розмаїті цікавинки та відчути усю міць краси непорочної. Та з часом люд, що жив у нашому місті, став псуватися, як яблуко червиве. Зовні – гарне та рум’яне. І тому ніхто і не здогадувався, які мерзотні черви точать його ізсередини. Всі пороки, які тільки існують у світі, наче чорні таргани, посповзалися в наш край. І почав стелитися містом якийсь дивний запах. Сморід виникав так само раптово, як і зникав. Зібралися вчені мужі і стали думку гадати – що то за капость така довкола сіється в повітрі? Висунули кілька гіпотез, та всі вони луснули, мов бульки на воді. Нікому й на думку не спало, що сморід розповсюджували ми ж самі. І гнила не плоть наша, а душі. Гнили й смерділи. Бо за законом Всесвіту, усе, що перевищує максимальну поділку допустимого зла, починає самоліквідовуватись. Чи, може, в аномальному місці було наше місто Х., та стався якийсь збій природного Закону. Тіла існували далі, а душі захворювали і починали заживо гнити. А потім раптом, коли вже майже не залишилось жодної здорової душі, наше прекрасне місто Х. зникло з лиця землі. Щезло. Геть вичерпало себе як здорову енергетичну одиницю і провалилось у цей вимір, всмокталося сюди, як непотріб. Як зайвий мотлох. І тепер ми тут усі майже наодинці зі своїми думками. Люди перестали спілкуватись між собою. Породилася масова апатія. Існуємо тихо та вічно. Усякий новий день – це практично день попередній. Ось такий вакуум нас всмоктав і законсервував... На довічне забуття. Нас викреслено. Нас практично немає…

– Овва, – тільки й промовив гість.

– То ми тепер як Атлантида. Чув про таку?

– Ще б пак…

– От вона також зникла. Спочатку атланти були хорошими хлопцями. Квітла і пахкотіла їхня місцина. Та потім зазнались і знахабніли. Стали обростати пороком. Він їх і всмоктав сюди. Всмоктав повністю та ганебно викреслив усі ознаки їхнього буття. Ніби якісь здогадки і є про їх існування в минулому, та насправді все стерто із Всесвітнього розуму, наче гумкою.

– То Атлантида десь також тут поряд?

– Авжеж. Теж дрейфують. Тільки ми не перетинаємось. Такий вже закон тутешнього простору. Усі ми є – та нас немає.

– А яким таким пороком обріс ти сам?

– Ох… Їх було аж занадто багато. Я вже й згадувати не буду таке мізерне, як об’їдання та пияцтво, як обкрадання парафіян, що несли гроші на храм та добрі діла, як любощі з бабами, заздрість та інші пакості разом узяті. Було грошей у мене, як на небі зірочок. Став я знаним серед духівництва, про мене балакали й приїжджали з усіх усюд, бо пустив чутку, що вмію гарно лікувати і знімати порчу.

– Зрозуміло…

– «Вилікував» не одного тяжкохворого. Вони вірили ме-ні. Тепер у землі лежать... Не йшли до лікарів, бо і в них зневірились. Там теж панував хаос – хабарі, професійна непридатність та байдужість. От люди і шукали захисту в мене. А я й не заперечував. Гроші лились до мене рікою. Аж забув на деякий час, хто я є і яке моє покликання на землі, так зазнахарювався. Відправив я кількох людей у землю, та й з ними і свою совість. Одного разу прийшла на сповідь жінка і плаче, плаче… Я вдаю, що слухаю, а сам подумки підраховую, скільки майстрам мушу сьогодні на будматеріали дати. Віллу ж бо за містом будував уже на той час. А вона все плаче і крізь сльози так мені каже: «Мою дитину не спасли, а обіцяли. Поховали вчора, а сьогодні рочок мав сповнитись». Якось неохоче відірвавшись від своїх думок, питаю її: «А хто ж обіцянку тобі тую подарував, дитино моя?». «Ви, отче», – була її відповідь. І тоді я згадав, шо то за одна прийшла на сповідь. Згадав, як сказав їм про порчу на дитині, яку нібито вже зняв, і велів спокійно жити і чекати. Бо тая порча скоро не йде геть, її намотали клубком, а я за ниточку зачепив і смикнув, і тепер треба, мовляв, почекати, поки клубок розмотається. Ще й порадив до лікаря не йти, бо все минеться саме...

Був я дуже заклопотаний будовою, і не до чужих проблем мені було. Якось не задумувався про наслідки. Мені таланило, і я вже мало сам не вірив у свої феноменальні цілительські можливості. То був перший день, коли біда постукала у мої двері. Потім прийшов час розплати. Нічого, повір, нічого так просто не минає у світі і не з’являється. Пам’ятаєш, як у школі ми вчили цей закон? Він діє всюди однаково. Зробив пакість комусь – чекай вороття. Тільки в іншому, можливо, виявленні. «Ніщо не виникає і не зникає, усе тільки видозмінюється», – так дослівно гласить закон, так само він і діє на практиці. Задумав щось добре? Роби і чекай вороття. Коли ще нарід не зовсім зіпсутий був, то наслідки повертались до нащадків – чи то погане щось, чи добре. Але з часом, коли зло людське та пороки набирають обертів і збільшуються, як снігові кулі, тоді Закон теж збільшує свій коефіцієнт і добро чи зло повертається вже не до потомків, а до тієї самої особи. Тобто все повертається адресатові назад у вигляді проблеми або милості якоїсь. Навіть лиха чи добра думка – це також запущений у Всесвіт бумеранг. Тільки ми не хотіли в це вірити і про це чути. Думали, що життя пронесе нас на повітряних кулях повз лихо та біди. Бо не знали ми тоді, що справжнє лихо ще чекає на нас попереду…

Захворіла моя дитина, старша донька. Тяжко захворіла. І лікарі були найкращі, і ліки найдорожчі, та ніяк діагноз не могли поставити. Спочатку в неврологію поклали – на інсульт усе було схоже. Потім, як зробили томограму головного мозку, то сказали, що в неї пухлина, до того ж коло ока, тому оперувати не візьметься ніхто. Та я був згоден на найдорожчих дорогих лікарів у будь-якій точці світу. Уже і план мав, як то все організувати. А дитина бідолашна в реанімації вже другий тиждень, нерухома. Йой, знав би ти, які то муки! І питається тоді в мене доктор: «Чому ви, отче, такий всесильний знахар, а доньку досі не вилікували?». Каже мені це, а в самого очі сміються. А лице таке серйозне-серйозне, удавано співчутливе. Знав, паскуда, шо казати мені, бо перед тим я його срамив за те, шо діла свого не знає досконало. Людоньки, такі гроші йшли на подяки всьому персоналу та на ліки, які щодня міняли залежно від того, як мінявся щодня діагноз моєї донечки!.. Так ніби хтось невидимий і могутній сміється мені в лице й бавиться зі мною. А за іграшку була обрана моя кровиночка. Найкращі нейрохірурги передивились знімки її головного мозку і взялися лікувати, бо не могли відмовитись від щоденного мігрування капіталів з моєї кишені до їхніх. Бандурський та Шамага. Обидва знані професори. І лікувати взялися обоє. На тринадцятий день спало комусь із них на думку зробити пункцію спинного мозку. І врешті виявився остаточний і справжній діагноз. Менінгіт. Задавнений і тяжкий. Бо не лікували його, а провокували. Згадав я тоді одразу, як переходила моя дитина грип на ногах, усе бігла на роботу, бо не могла студентів лишити без заліків. Казав я їй долікуватись, та, мабуть, не дуже наполягав. А їй шкода було втратити довіру керівництва. Ще молода, тільки стала викладати. І то була перша студентська сесія в її житті. Не хотіла видатись несерйозною особою моя дитина злота. От і дав той злощасний грип ускладнення їй таке важке. Як тільки дізнались про менінгіт, одразу ж призначили нове лікування. Усе мало бути вже добре, як би не одна особливість. Не витримало здорове серденько моєї пташки таких тягарів та препаратів лікарських найсильніших. Померла тихесенько. Так і лежала собі нерухомо, аж поки тиск не впав до нульової позначки і серденько не перестало битися. Ось так Всесвіт мені відомстив. Донечка тільки на небо пурхнула, а я за шворку і на віллу. Там і повісився. У ту мить, коли дусило мою шию, і стався той катаклізм. Місто Х. припиняло своє існування. Засмерділо, застукало, загриміло. І нас усіх почало всмоктувати кудись, як воду до клізми. А потім ту воду виштовхнули усю за раз – ніби в чиюсь велику волохату дупу. Коричнево-чорна смердюча труба… Це все, що я пам’ятаю. Цією трубою, як по кишці з лайном, ми всі перемістились до нового пункту призначення. І ось тепер я тут. Замість вбрання ксьондза в мене тепер ряса монаха, а замість хреста в золоті та з діамантами, що я носив в миру, – шворка повішеника.

– А Бог?

– А що Бог? Підсвідомо своїми діями та вчинками лихими ми зрікаємось його і потрапляємо до іншого хазяїна. Бога не треба боятись. Найстрашніше – це втратити Віру, а натомість стати лицеміром, ходити до церкви й бити пусті поклони. А потім іти додому і далі жити не за законами Божими. Лицемірна Віра, брехлива показна Любов, розпуста і безчинства... Усе заповнює те місце в душі, де була колись істинна Віра, поступово витіснивши її та коронуючи брехливу Віру – лицедійку та акторку, удавану красуню – як гріб ваплений...

– А то вже ти говориш про відомі істини. І як же на це все дивиться Бог? Чому нічого не робить?

– Ти, чоловіче, геть заплутався в думках та роздумах, як і переважна більшість люду. Не в його компетенції вже усі ці справи. Хочеш, я розповім тобі коротко і спрощено про всю цю схему?

– Звісно, хочу.

– То ж слухай. І тоді ти зрозумієш та відкриються твої очі. Уяви собі, що Всесвіт наш – це велетенська наукова праця, відображена у чинному експерименті, що проводиться двома вченими мужами. А тепер пригадай історію про створення світу. Вловлюєш? Наша Земля – це лишень маленька частка загального експерименту. І все тут діється і рухається виключно за певними законами. Отже, існують два великі вчені мужі. Один з них – Бог, а другий – Диявол. Припустімо, що саме так звучать їх вчені звання, бо імена їхні, звісно ж, не такі. У них обох багато лаборантів та помічників. Усі вони при своєму ділі. Існує точний поділ обов’язків, роботи та контролю за нею. Як ти розумієш, справа то вельми поважна, і всі вони мусять працювати тільки над своєю однією конкретною темою. Бога не потрібно боятись, бо його тема – це Любов. Він ніколи не покарає і не скривдить. Боятись потрібно втратити Віру. Тільки тоді, коли людина втрачає Віру, автоматично потрапляє з Відомства Бога до Відомства Диявола. Та перебуваючи у Відомстві Диявола, людина все ж має право на покаяння. Та мусить бути воно щирим, а не показним. Тема Диявола – вічна спокуса та спроба зламати Віру. При Відомстві Бога – тимчасові спокуси з боку Диявола та вічна нагорода після земного життя. При Відомстві Дияво-ла – тимчасові блага та вічна розплата після тілесної смерті. Людина завше має вибір, та чи зможе і чи захоче вона зробити його правильно?.. Зрештою, і Диявола не слід боятись, бо робить він свою роботу справно. Не спокушайся, будь порядним і не бійся його. Тоді не будеш заангажованим до його Відомства, хоча він завжди тебе туди гостинно запрошуватиме, щедро всіюючи твій шлях різними спокусами та випробовуваннями. Головне – не піддатись та не зламатись. Спокуса – солодка, випробовуван-ня – гіркі. У першому випадку людина втрачає голову від заманливих пропозицій, заради яких потім переходить на стежку зради, підлості та безчинства. У другому – люди зазвичай втрачають Віру через біду та проклинають Бога за те, що не вберіг, не захистив, або й взагалі починають заперечувати його існування. Їм усім складно розібратись у механізмах Всесвіту. Нічого так просто не трапляється. Усе взаємопов’язане. Усе – єдиний великий механізм. Ось такий коротенький екскурс у прості речі, чоловіче. Ось таке воно, Відомство Диявола. Там великий штат працівників, – промовивши ці слова, монах зі шворкою повішеника якось дивно засміявся. – Але у Відомстві Бога двері завжди відчинені для тих, хто щиро покається ще за життя, зрозуміє свої помилки й більш ніколи їх не повторюватиме. Запам’ятай, навіть лиха думка – це вже гріх та перший крок у бік Відомства Диявола. Я вже не кажу про слово чи вчинок. Тому світла, щира і добра думка навіть про тих, хто бажає тобі зла, – ось найвищий ступінь розвитку та найкращий лік для хворої душі. І цей рівень – то вже поріг перед самими воротами до Відомства Бога.

– Себто спочатку не чинити лихого, потім не говорити лихого, а насамкінець навіть не думати лихого?

– Так, – погодився монах.

– Проста філософія: як два на два – чотири. І разом з тим –надто складна на ділі. Особливо з думками.

– На все це потрібен час. За один раз хвора душа не спроможна вилікуватись. Усе складне до смішного просте – і навпаки.

– Так то воно так… Та бачу я вже, що моє місто Л. під-стерігає така сама доля, що і твоє місто колись. Як пояснити людям? Це ж уже як епідемія якась, як зараза, як чума. Вони вже заражаються одне від одного, і скоро не залишиться жодної здорової людини в місті Л. І воно так само самоліквідується, щезне з лиця землі та зітреться з пам’яті? Ми так само будемо дрейфувати в просторі? У чортовому невідомому вимірі? – на вгамовувався незваний гість.

– Скоріше за все. Я точно не можу сказати, як це відбудеться з вами, адже ми перебуваємо майже на одній і тій самій широті й довготі. Але ж існує кілька вимірів одночасно. Співіснує. Різниця лиш в тому, як виглядатиме це існування. Можливо, вивернеться, викривиться, поскидає весь мотлох та непотріб сюди, до нас, а потім угнеться назад вже без зайвого балас-ту – і постане якесь нове місто М.? А все, що було до цього, – порине в небуття та зітреться з пам’яті вашого виміру. Натомість творитиметься нова цікава історія, про яку всі знатимуть, і переплететься вона з іншими історіями щільно та непохитно. Усі літописи видозміняться та поміняють свою суть. Нова інформація – нове життя. Можливо, я б знав про все це більше, та в хуторі нашому не прийнято спілкуватись між собою. Переважно ми тут усі сам на сам зі своєю душею та роздумами.

– А який завеликий хутір Х.?

– Цього теж ніхто не знає. Думаю, він безкрайній. Не має ні початку, ні кінця. Усе завжди вертається на круги свої. Наш хутір – це лабіринти душ. Тут довіку блукають ті, хто не встиг спокутувати гріхи свої.

– То це, виходить, пекло чи чистилище?

– Ох і начитався ти вже казок про рай і пекло! А що воно пекло? Що воно чистилище? Що може бути гіршим за забуття та вічне дрейфування в просторі?

Помовчавши, колишній ксьондз додав:

– Хтозна… Хтозна… Може, й так. Може, і справді пекло. Як цвинтар поламаних локомотивів. Цвинтар людських душ… А може, це відстійник?.. Терпіння... Тільки воно допомагає мені сподіватися, що колись моя душа покине хутір та подасться до іншого виміру, де стане потрібною та віднайде нове втілення.

– Терпіння, – тільки й зміг повторити Мефодій.

– Немає міри терпінню, якщо воно розчинене в любові.

– Зрозуміло… Можливо, я не даремно зміг прийти сюди і поговорити з тобою, не даремно віднайшов шлях, яким зміг прийти сюди.

– Можливо…

– Ти мусиш мені допомогти – якщо твоя правда і це таки дійсно аномальне місце, то я зможу запобігти катастрофі. Я приводитиму сюди злочинців. Я стану новітнім Хароном. Я буду сюди перевозити людей, у яких заживо гниють душі. І мені не потрібна для цього золота гілка із саду Персефони. Бо я зможу мандрувати сюди знов і знов. Я знаю таємницю. Я винайшов ключ до неї, і ця таємниця дала мені змогу прийти сюди і дізнатися страшні новини: що чекає на моє місто. І я не дам йому піти в небуття.

– Я міг би тобі допомогти. Але чи маєш ти на це право? – поцікавився монах.

– Чую я, що недаремно дійшов до цих глибоких знань. Можливо, мені їх сам Бог послав та відкрив мої очі? Я обраний. Обраний допомогти врятувати своє місто.

– Та чи не боїшся ти гріха?

– Мета виправдовує зусилля. Адже кожен Закон підтвер-джує існування винятків. Чи не так? А будь-яка випадковість – це закономірність, так само як і збіг.

– За кого ти себе маєш?

– Я посланець від Бога…

– А чи не забагато береш на себе, чоловіче? А може, від Диявола? Ми тільки що так багато про це говорили. Чи маєш право когось карати?

– Уже занадто пізно про це філософствувати. Якщо нагрішу, то готовий нести покарання. Я не хочу і не можу бачити, як люди обростають лайном, харкотинням, блювотою, як смердять вони ізсередини, напахнившись зверху дорогими парфумами. Місто на межі. Якщо моя душа буде на одній шальці терезів, а місто із тисячами ще здорових та живих душ – на іншій, то я готовий добровільно принести у жертву себе. Задля людей, особливо задля дітей. Їх затягує мерзотний сморід у свої липкі пазурі. Мерзотний сморід гнилих душ та чорна прірва забуття.

– Ну що ж, це твій вибір. Я розказав тобі все, що міг. Відтепер я згоден допомагати. Пам’ятаєш, я розповідав тобі дещо, …алегорично назвавши певну територію Відомством Диявола?

– Так.

– І говорив, що кожен знає там свою справу?

– Так.

– І казав про багатьох лаборантів та рядових помічників?

– Пам’ятаю.

– Ото ж бо й воно… Я згоден тобі допомагати. Зрештою, усі ми одне ціле єдиного великого механізму. І раз випала така комбінація подій, значить, так мало статися. Добре ти сказав: «Будь-яка випадковість – це закономірність, так само як і збіг».

– Ти віддав свою душу Дияволу? – запитався Фодик.

– Ще давно. Там. У тому житті. Сам того не відаючи. Запам’ятай, хлопче, немає ніяких розмов і, тим паче, скріп-лень кров’ю продажі душі. То все казки дитячі. Ніхто не буде так панькатися з тобою. Усе набагато простіше. За всі вчинки та думки ми автоматично поділені на чорне та біле. До речі, кольорів також не існує. Усі вони – продукт нашої уяви. Та й хто сказав, що чорне – це погано? – спитав колишній ксьондз і усміхнувся. – Усе відносно. Істина ж тільки в нас самих, бо ми і є частинкою Всесвіту. А люд завше був у лайні. Так вже повелося. Саме серед людей іде чистка та перевірка на вошивість. Жоден посланець з Відомства Бога не дійде на землі навіть до першого повороту, бо його одразу ж запроторять до божевільні або заб’ють. І знаєш чому? Бо нікому не потрібна правда таких посланців. Вона заважатиме жити людцям, які звикли до гульбищ із ґудзом, до життя на повні пантальони.

– Приходь на дзвіницю щоразу, як віднайдеш достойного претендента, – після певної мовчанки продовжив ксьондз. – Впишеш там його ім’я в чорну книгу. А про решту я потурбуюсь уже сам...

читати