Завантажити

—
казала чужинка (а чи жона?)
янгол? пандемос? —
байдуже — рівня!
— вже хмари давно постелили нам
десь наші хрести вже зрослись
корінням
і вже не об'їхати й не обійти
любові — то всіх роздоріж
сторожа —
обрубки коротких наших життів
палатимуть разом
у пазусі Божій!

****

Як тобі спиться моє високосне сонце?
Так само як і мені? Мені взагалі не спиться
Попелом вкрита Америка товченим склом Європа
Тільки в столиці моїй золоте колоситься листя
Тільки дорогами цими, де часу коштовний пил
Обростає відсотками й зношується мов тіло
Єдино нетлінні лишаються наші сліди…
Кажеш, осінь? Напевне. Сонечка відлетіли
Струшуючи веснянки лишивши трасуючий хвіст
Літо вийшло у вирії потяг потягся далі
Спогади закомпостовані ніжність трамвайна чисто…
Лежи собі моє сонце. Переключай канали.
Я проходжу цим небом. Рухаюся на схід
Вербно недбало пристрасно гірко зурочено трудно
Висі захмарних видив сутички братолюбні –
Не дивися угору сонце. Пий цей вербальний сік.
І доки в гніздечку горла ялинкові кульки пісень
Ніжно і своєчасно народжують звук осонній
Ворушачи зябрами
дихає
твоє глибоководне серце -
Не знає
Що вже зімкнулись
Над ним мої
Білі долоні…

****

чуєш любий це зовсім не боляче – слухати дощ
лиш по воді прочитаєш скинуте на e-mail
розмивання рівноскладовості
втрачена буква “ять”
порожньо-усамітнено хоч ніхто й не помер –
так солодке молоко пам”яті для нас двох
розливається в різні глечики відтепер
і куди не підеш – той самий росте Вавілон
де наша крихка без”язикість
наголошеність світлом
черемховий білий мед?
за кожними із дверей – ті ж самі бухі сусіди
риба-шпрота в бляшанці цвілий батон
з кожним кроком – хітиновий
хруст скинутої
луски слів
які не розуміють навіть самі себе…
та й тепер я чую як вони котяться і бринять
непроникні для слуху порожні як мідяки
нас мов душі посмертні єгипетські – ка ба і ха
пронумеровано-складено в пластикові пляшечки
але все ж all right – кажуть мій Рейн твої Тібр-Євфрат
все могло бути гірше – запевнить татусь Фройд
я кажу – це не боляче.
я брешу. назустріч росте земля
стаючи водою людьми – іду до них мов на дот…

та і що тут казати коли з обважнілих крил
облітає любов наче пір”я або скловата
і тільки Той високий хто нас нею наділив
позирає згори
посміхається винувато…



****

світло так і розпачливо
Хочеться неможливого
Чом восени так плачеться –
Ніби не відлетіли ми?

Чом так пронизливо-гаряче
Й невиліковно-холодно
Пити губами зрячими
Неба набрякле коливо?

Хочеш – скрутись личинкою
Маковою-квітковою
Осінь – розлуки чинник – нас
Не віднайде під ковдрою

Богу лишімо шпарочку
Ми ж бо Йому – діточки
Тиші ростуть паростки
Янголу на сопілочку

Падають десь яблука
Місяцю – теж хочеться
(Місяць клюють янголи)
Хочеш – і він скотиться?

Але чому багнеться
Впасти у сад – місяцем
Висіти в небі яблуком
Плакати й сві
титися ?




ЛЕОПОЛІС-1

тут не сховаєшся – і не знайдеш
те, що шукав – бо все’дно не дійдеш
тут неевклідовість пахне, радше,
як понадчасовість й позаплинність.
Культовий дощ вишива по бруку –
вгадуєш рибу, смутну і хвору
міцно супутник стискає руку –
не озирайся, бо то – потвора.
Культове місто з п’ятьма кутами
( близькість інтимна кав’ярень – й клінік )
я залишаю слово за Вами.
Я закохалась. Я майже кінік.

І справа не в тому, що справу давно закрили,
не в Вас і не в каві, що міцно відгонить віршем –
та ця неевклідовість душу вганяє в крила,
подібні до тих, які в ніч проростають мишам.



ЛЕОПОЛІС-2



Перон і поїзд. Паралельно й прямо
все проминає – так повинно бути,
нам ці площини множити кутами
яких не описати – й не забути.

Відпущено всі човники без линви –
там, де слова м’язистіші за дотик,
підслухано, як тіні йдуть по ринві
у мохом попідбиваних чоботях,

відв’язано страхи – на штири вітри,
бо їм – самотньо, навіть серед себе,
щоб знов прощатись – як завжди, навіки
(навіки – це дозавтра, чи до неба)…

А втім – лишаться все одно цілунки,
тремтливі, наче бджоли Мандельштама...
Дзвінок – і знову сунем за лаштунки
Ти, я – і поїзд. Паралельно й прямо.




ЛЕОПОЛІС-3



...ця ніч потроєна без тебе
мов злочин скараний без скоєнь
мов скойка здвоєних лопаток
на дві перлини – крил і смерті
...ця ніч з украденим обличчям –
мов келих вдивлений у перстень
де в напівсутіні смарагду
сотає воду олениця –
та не нап’ється не нап’ється –
губами–бо горта свічадо...
...ця ніч яку не перепити –
підлога в чашах і горнятах
де сни плюскочуться про тебе
і можна в кожному втопитись
та ніч – від вуха і до вуха
регоче в попелі безсоння
і спалене обличчя листя
розносить вітер п’яним містом
крізь ніч – потроєну без

читати