Завантажити

–
Я з тобою, я поруч – за крок, рівнозначний утечі,
Але наш триколісний годинник крутить педалі –
Починається день, і посилює недоречність
Випадкових дотичностей поглядів, дихання, рук,
Мурування мозаїк, мистецтва заплутувань сліду.
Тільки в пам”яті серця лишається той першодрук,
Найостанніший, небом і магмою схвалений видих,
З чого потім народиться світло, і світ, і звук,
Що тече незникомо - й завжди вислизає з рук,
Що сильніше простого інстинкту продовження виду.

4.

П’ятикутник дощу на чотири кути стихій,
Кожен перший – вода, скільки руки не простягай.
Озирнутися нікуди – стала б, як стовб соляний.
Оприлюднений, світлий, озвися – ну де ти – мій
Крізь дитячі синці спроектований в стигми рай.

Це сирітство, закинутість, ця відсутність оперть,
Ця безтінність води – на усі дванадцять колін.
Я писала «Отець», та читалось воно як «Смерть»…
Тож правдивий мій Боже, одвіть нам тут і тепер,
Чи ж Ти змиєш і спогади, товщі за водоплин?

Обдираючи лікті об гострі кути в словах,
В затонулих країнах, у пам’яті вуст і днів
Я виводжу «Любов», що читається словом «Страх»…
О, мій житній окрайцю – гора моя, Арарат!
О, солоні поверхні на впалих щоках Землі!


5.

… тіло твоє й душа вражені різним світлом
моя темрява дозволяє впізнавати тебе на
відстані в кілька життів
тому мені не треба проходити сім кроків кімнати не
треба прочиняти вікна не
треба відкривати очей. Не треба!
але навіть стиснувши кулаки повік так міцно що
сльози в них перетворюються на каміння бачу
як
все рідше виринає солона твоя голова на поверхні дощу і
тьмяно зблискує вплутаними у волосся водоростями
і навіть
запаливши себе на верхівці вежі мов
смолоскип через усі життя розумію –
ти дивишся в інший бік…


****


Ось і прийшла весна – сутінь речовини,
Ніжний наскрізний свист дудочки щуролова,
Перетікання нас у дофрейдистські сни,
Справа про те, що ми, хоч не живі – нові.

Все це безсоння. Все. Просто тримай удар.
Ми ж бо прекрасні, ми – вічні і надсвідомі.
Сходи із сірників – до паперових хмар:
Видих і вдих один – бачиш, от ми і вдома.

****

Знімати з тебе окуляри – чи не знімати –
нескінченних відображень потяги
(лики святих у смальті
літепла пісенька моря
вивітрювання анфілади)
таке безумовне зречення
таке цілковите оголення
таке штормове попередження –
(спробуй подумай
купатись – чи не купатись –
коли всі твої хвилі і хлані
пройшли наді мною? )

адже той хто отримав щасливий квиток –
просто собі з’їдає
щасливий квиток –
навіть якщо той
намащений діоксином…
і кого хвилює
чи здійсняться потім
бажання?


****

Місяць лютень минає так ніби все проститься
Бродячим собакам і геям і лагідним уркам –
Добраніч – люблю порцелянний твій усміх
крізь скло у пивницях –
Добраніч країно – ласице і лисице –
Тим більше що «завтра» може вже і не бути…

Він витікає назовні реальність плете на спицях
Місяць медвяноокий іграшка на ялинці
Нерозумний і гострий у профіль запах цитрини…

У струнах стовпів телеграфних звукам погано спиться
Скрипка моя перелітна пам’ять смичка на ребрах
На засвіченій плівці наші близькі обличчя –
Ближче лишень подорожник до збитого в кров коліна
Скипидар до сієни Гастелло до купи танків…
Ближче уже не можна – без загрози для руху –
Вилітайте трамваї складаними літачками!
Ми міняємося капелюхами ребрами плавниками…

Добраніч моя країно вибілена шахівнице –
Чистота твоя непорочна спадаюча й нетривала
Я іду королевою Ольгою проти слонів Михайла –
Зблиснуть лезом хірурга тріщини на окулярах
У співучих горлянках свічних в ANTONOV’s AIRLIN’ах
Ніжне крило освідчень пройде по нас полками…
(Смерте-смерте
повернися до неба місяцем
а нас – обличчя в обличчя –
ми
розмножуємося
сніговиками)

****

так легко дихати ніби немає тіла –
так зітхнула б земля якби всі русалки злетіли –
ніби Бог недалеко по праву мою долоню
ніби я ще маленька і мама говорять «доню»
ніби проліски вилізли в розрізі тротуару
ніби чути звідкільсь найтихіше «Ампаро, моя Ампаро…»

усі вокзали без відповідей
усі листи без побачення
впізнавання себе у подвійному дзеркалі
між безнадійно сказаним –
між безумовно пробаченим
на циферблаті місяця –
без трьох хвилин бал…

Андрій каже – розкішний буде випуск –
Show must go on – офіційно заявляє
щиро померлий Меркюрі…
косо обрізані хмари
запаморочлива гонитва
задери голову –
відпаде –
гарбузом
кришталевим
черевиком
якого
шукати
нікому –
лишень королівська кіннота
лишень королівська рать –
що пересипається в ноти
і більш не верта, не верта…

А вернешся – скаже ХТО ТИ?


АЛЬБА МЕЛЕАГРОВІ

— не блазнем а соколом бути тобі
у ловах на мисль —
і коштовним в'язнем
допоки синицею б'ється смисл
у жмені кулястій серцевого м'язу

читати