Завантажити

осінь —
дзвони й скрипки в одному тиглі
перетоплено в стоголосся
лун, що ловлять слова достиглі

й замітають сліди стигматів
у лабетах чужого ока,
час розчавлених виноградів
розкриває глибінь високу,

де замкнули ключі лелечі
тіло літа в шкарлупці храму
осінь — час загострення граней
час уведення в сан предтечі...

тепла смерть прочута зарано
потекла по схололих плечах.



ДИПТАХ
Михасеві

на дні у слів є купіль — німота,
нєкаламутний біль про всіх забутих —
там білий птах Нізвідки б'ється в груди
і в пам'ять оберта земне буття

в садах німоти тіні — ти і я
у наготі завчасного прозріння,
що смерть (хоч і з наступним воскресінням)
то попіл із непрощених проклять

проходить день — на білім білий тать,
земля гойдає спійману колиску,
де Слова першого вишневі теплі бризки
чекають лиш на вибрані вуста...

шепоче птах, схилившись близько-близько:
— в нас путь одна — од зірки до хреста.


****


в нас путь одна — од зірки до хреста,
крізь небо ввись — до дна усіх безодень,
ступаєш крок — нестримне і природнє
тобі зростає пір'я на бинтах.

ти кажеш: смерть — то тільки битий шлях,
стара купіль на ймення «новий досвід» —
ми ж не ляльки, нам притаманний розпад…
— мовчи, мовчи! — то вже не ти — й не я

де ти — й де я? — пізнаю двері в снах,
крізь двері бачу руки, що на веслах —
по руслу позасоння лине скресла
не раз вже нами стоптана ріка

як вісник саду неминущих весен
мій білий птах Нізвідки виника.



Прижиттєве


Я дожила до літа. Ну, майже.
Як дожила - не питай,
Ромашку чорну знайди і на ній зворожи.
До тебе – щодня вмирання, так само як пішки в китай.
Хочеш-не хочеш, а взуй постоли і рухайся по межі
Здорового глузду, який чомусь мнеться у п’ятах,
де мала би бути душа - і чомусь мовчить...
Ти чуєш як б’ється, не переходячи берегів?
Чуєш,
як рве наплічник,
вгризається у лопатки?
Те серце яке ти шукав, про яке ти просив
Мов голову Йвана Хрестителя,
витанцьовуючи
й відтинаючи...

Це десяте й останнє по різні наскрізні світи
це росою на спраглі повіки освячене літо –
я уже дожила
довмирала
дійшла,
і на десять залізних хлібин
лише цей перший день
має присмак гіркого мигдалю
й солодкого формальдегіду
Тож чого ти чекаєш?! –

Веди через брід,
зустрічай...



О.Б.

на тебе дивитися боляче –
так ніби зіниці коляться
своїми річними колами –
на сніг уповні лютого
на сонце з керниці вихлюпнуте
стою й дивуюся як Че Бурашка в кошику з помаранчами
на зелене чудовисько (а його виявляється звали ніііжно –
Ге На) –
закохано
зачудовано…
А ти – ну от собі й ти –
мабуть таких легко знайти
два вуха проміж них обличчя –
ну майже кругле хоча не зовсім
знов-таки ніс один що не дивно

очей блакитнозора павутина
хрусткий льодок на скельцях окулярів –
капітелі колон осяйнопінних –
іще не Карфаген і вже не глина –
там білий Зевс іще телям пірнав
там непролазні зарості ожини
мене туди впустили – і лишили
і от – забула, звідкіля прийшла…

ось так і живу – розрізана
очей чорничними ризами –
знепредметнена й розутілена
усіма снігами побілена
великодня страсна і чиста
як сторінка євангеліста –
ще до Слова
до Світла
до – тіла –
й осідаю –
пилком і пилом
на твоїх одноденних крилах.

Листи Геро

- Чи в темряві не байдуже, хто нас погодує з руки,
Чи в тамбурі між світами не все безіменно-зрадливе?
Всіма неправдами світу на щоглі горить смолоскип.
Вона вивертає море і пише потойбіч зливи:


1.

І що з того що мушу писати
Про любов
Що із того що мушу? -
По високому білому променю
Хтось
Висотує мою душу…
З рушників із одним крилом
Уві сні мені шиє вельон…
Хтось
Із довгим тремким веслом
Кришить скло в кришталевих венах…
Ніби нікуди більше йти
Ніби час – не змія
А перстень
Ніби
В горлі моєму Ти
Вічно голосом будеш першим
Вище птаха
Ніжніше
Вість –
Що із того любове – мушу
Прясти Тобі найтоншу
Вісь
Що висотує мою
Душу


2.

Стояла ніч, мов веретенний сад.
Ми ворожили на святої Мавки
В соборі, де на яблунях зірки
Мов рибки – дрібно, дрібно тріпотіли…

Стікала ніч, мов пряжа з веретен –
Я вишивала плутаний узор
Хрестами на корі твоїй срібленій –
І як тавро, горіли ті хрести.
Плямисте хутро золотих очей
З-під вій блищало хижо і безсонно…

Розтала ніч – тонким веретеном –
Я уколола пальчика. Та й болить.

Що ж до сих пір той дивний біль болить?

3.

Прочиняючи очі, не знаєш, що буде далі

читати