Завантажити

Але заздрити заздрив, а свою комсомольську справу робив: "На шахтах робочих рук не вистачає, Георгію! Якщо не ми, то хто!" Георгій поїхав, завербувався на рік. Мало не щодня прилітали від нього сповнені щемкої туги за коханою листи. А якось… цей лист було написано чужим почерком: "…могло загинути багато людей, але Ваш чоловік, виявивши найкращі, притаманні радянській людині, якості, власним тілом… – далі чужі рядки в її очах розсипалися, – … пишатися… цілковите право…" За кілька років надійшов іще один лист у якому повідомлялося, що іменем Георгія названо вулицю й школу в шахтарському місті…
Вона гідно носила звання вдови героя. І ніхто їй не дорікнув, коли за вісім років Ганна зійшлася з полковником. Спізналися якось у поїзді, кілька нічних годин проговорили в купе, його дружина вмерла при пологах… потім іще з рік переписувались. Полковник був гарним чоловіком і Галя його зразу прийняла, але військовий собі не належить, перебуваючи в секретному відрядженні на Кубі, він підхопив якусь тропічну хворобу й помер…
Їй не вперше було втрачати чоловіка, тому найбільше Ганну вразило, як побивалася за вітчимом Галя. Хороша в неї виросла донька, закінчила з відзнакою медучилище, виїхала за розподілом у село, де й поєдналася з випускником аграрного Менеєм. Правління виділило родині молодих спеціалістів хату, народився синочок, Михась… "І не думай, вийдеш на пенсію – зразу до нас, онуків бавити!" – наполягала Галя. Ганна не опиралася…

– …чому тут зелені плафони?
– Вчені рекомендують, зелений колір заспокійливо діє на хворих.
– Вона ж його не бачить?
– Вже ні…
– А чому так смердить? Що, теж наука?
– Ні – життя – в нас не вистачає санітарок. Відверто кажучи, й від вас запах… не дуже…
– Я поскаржуся головлікарю!
– Спохватилися. Не часто ви її навідували, шановна… як вас?..
– Галина Георгіївна. Тільки не треба мене ганити, вам гроші платять за те, що ви їм судна підсовуєте!
– Не дуже великі гроші…
– Як скажете, вона ще прийде до тями?
– В нас притулок, а не санаторій!


Грудень 09 – січень 10.

читати