Завантажити

стаття за дармоїдство. Ганна вмовила тоді начальство взяти нерозумну дочку до станційного буфету прибиральницею, але Галя там довго не затрималась. Знюхалася з молодим колійником, п'яничкою Меньком, звільнений за прогули той ні за холодну воду не брався, його напевно вже мали зачинити за неробство, то, щоб уникнути невблаганної руки закону, Менько прихопив Галю й майнув із нею на ба?тьківщину в село.
Списалися там у сільраді, Ганна до них не їздила, доходили такі чутки, що краще було не їздити, не ганьбитися. А то хлопчик народився в них, Михасик; Господи, краще б вона залишилася вдома! Навезла подарунків, а вони обоє п'яні, дитя негодоване кричить… Плакала, кляла… "Як же ти мене в старості доглядатимеш, нечестивице, коли пискля доглянути не хоч! – Потрібна ти мені! Здам у притулок, там гроші платять людям за те, що вони судна трухлякам підсовують!" Після таких слів не стало в Ганни дочки, тільки за онуком ниділа та плакала, Менько таки ходив десь там через раз на роботу, то батьківства не позбавили…

Нащо ті голоси, нащо вони з-під зеленого сонця її мордують, думки мішають…
– …що ви, поки Степанівна не вийде – нікому ніяких відгулів. І чому це земля суха під вазонами?
– Це алое…

Нащо вони їй… і плутають… Хоч би й із німцем тим… Бо ніяким не льодяником, а шоколадом він її тоді почастував, що, вона дурна, не пам'ятає? Почастував, а коли крива Калина вмерла – до них квартирувати перейшов і часто Ганю шоколадом пригощав. Хороший був, хоч і німець, і не розумів ніхто на кутку по німецькому… На ціле життя залишилася їй спогадка: війна й шоколад…
Георгій шоколадом не частував, не було; там і на хліб не було, не те, що на шоколад… А любив він її й та любов була солодшою за всі шоколади на світі… Ревнивий був, то так, але не бив ніколи, пальцем не зачепив, хоча й накручував на неї капловухий Сеня, кум їхній… Георгій і на роботі помінявся, щоб застати її, буцімто, з іншим; саме тоді, коли привела вона зі станції пограбованого хлопчака. Як увійшов до хати, так і вкляк… А потім речі давай збирати. Вона й божилася, й плакала, й у ногах качалася, що немає за нею провини – не повірив. Мовчки склався й пішов. Ночував кілька день у Сені, поки діждався розрахунку, та й поїхав на Донбас, тоді саме вербували…
Отак і залишилася вона сама. Й довго шепоталися потім по станції, що диму без вогню не буває… Георгій спершу писав, часто писав, писав, що плаче, скучає за Галинкою… а тоді рідше почав писати, а якось написав, що знайшов іншу…
Ганна нікого не шукала, не було за нею гріха, аж до тієї ночі в купе, з полковником… До Жмеринки була ціла година ходу й вона залишилася, й вона віддалася йому, дужому, настирному; віддалася за всі роки тілесної спраги, за всі самотні сльози в холодній постелі, за образливі позирки сусідів. На кінцевій станції в неї було два вихідних, полковник найняв квартиру й ті два дні коханці провели вдвох. Він нічого їй не обіцяв і вона нічого не вимагала. Але та зустріч залишилася найщасливішою, найсвітлішою згадкою в її сірому житті після Георгія. Ганна дякувала полковникові за все…
На другому році навчання Галю відрахували з медучилища: погана компанія, вино, хлопці під ліжком у гуртожитку… По знайомству Ганна влаштувала доньку до станційного буфету, але й звідти її швидко турнули – молода буфетниця запустила руку в касу… Недобре було б із Галею, якби не нагодився їй, дякувати Богу, хороший чоловік. Подалі від спокус Меней забрав дружину до батьків у село, там почали господарити. Хлопчик народився скоро, Михасик, Ганна приїздила й відходила серцем, дивлячись на щасливу родину. Працювали, як воли, хазяйства було багато, але все в згоді… Пізніше Галя прислабнула, зірвала спину, тягаючи важкі баняки з пійлом, Ганна часто приїздила на поміч…

– …тут хоч сторона сонячна, бо з північного боку пліснявка по кутах…
– Вікна фарбуватимемо?
– Фарбуватимемо… І полийте врешті-решт ці вазони, коли не зайду – все вони в вас сухі…

Та що ж це таке, нащо вони її збивають? І кому пожалітися? Скажи, що в тебе голоси в голові – ще до божевільні запхнуть! А вони таки збивають, таки заважають, кляті голоси в її дурній голові, таки шкодять! Бо не так усе було, не так, і не так є, й не туди вони її штовхають… Та вона знає, як було…
Хоч би й із тим німцем. Тільки один він коморував на кутку, й саме в них, бо хата в них була найкраща. Інші заздрили, особливо крива Калина, а що – ті голодують, а в них і шинка, й тушкованка, й шоколад… О-о-о… Ганя наїлася за війну того шоколаду!.. Німець був жалісний, часто плакав сидів над фотокарткою своєї родини. Ганя тоді підкрадалася й він неодмінно пригощав її шоколадом, і гладив по голівці… смішний…
І Георгій її гладив. Так, як вони любили одне одного, ніхто більше не любив! Кум Сеня аж губу, бувало, прикушував, спостерігаючи, як голублять вони одне одного поглядами. Молоденький комсомольський працівник із Донбасу, якого вони впустили на кілька день пожити, теж заздрив…

читати