Завантажити

Чи підійде ключик, чи відчиняться двері?

Рей Бредбері

Це мало відбутися сьогодні.

Рейнц їв оселедця і запивав пивом. Пиво було несвіже, оселедець – занадто серйозний. Але душа Рейнца була вищою за щось таке, йому не дошкуляли невитонченістю смаки. Навіть: «найкраща страва і найкращий день у житті». Він так не сказав, хоча міг, якби хтось порозмовляв із ним на таку тему.

«З ним чи зі мною? З тих питань, на які або відповідають, або ні...»

Крізь вікно він бачив річку, білі із зеленим берези. Погляд Рейнца був прозорим. У голові свистіла якась мелодія. Коли чайка в далечині кинулася до води, десь всередині у Рейнца теж зойкнуло декілька подібних, але тривожних птахів.

«Але це була лише чайка в далечині, яка кинулася до води».

І птахи впали з тонкої віртуальної гілки парою глиняних пищиків і перетворилася на ніщо. Рейнц бачив, як світ, незмінний у кожному зі своїх клаптиків, прийняв їх охоплені метаморфозою тіла й поніс назустріч тому, кого він, Рейнц, чекав не одну тисячу найкращих днів у житті.

Він взагалі чекав. Завжди. Коли перелазив паркан, шнурував черевики, наздоганяв безнадійного автобуса. Навіть, коли дружина йшла від нього, він, тримаючи її мокру від сліз та істерики руку, чекав.

«Усвідомлення чекання як єдиної реальності. Чекання має обличчя. Реальність – це ти сам, бо чекання має твоє обличчя. Аналог пошуків власного імені в умовній кімнаті, де вас двоє: ти – іноді хворий, злий – і він, що носить твоє ім’я, – тендітний та невагомий, як старі божества. За довгі роки твоя самотність, твій відчай не торкнулися його, як усередину каменя не просочилася вода. Ти тримаєш руку простягнутою, навпомацки у темряві знаходиш суху азійську гілку, роздираєш пальці до крові: шухляда, повна повітря, від якої втратили ключа. І ти пливеш небесною рікою назустріч йому, аби знайти себе й зазирнути у власні очі. Під тобою – гори, на які лізуть, розбиваючи коліна. Ти кажеш, що ось він, ключик від кімнати, кажеш, що він підійде, що двері відчиняться...»

Час йшов. Верескливі чайки продовжували занурювати дзьоби і витягати довжелезних слизьких рибин. З рибин скочувалися продовгуваті квасолини води. З риб’ячих плямкаючих, відкритих, піднесених над синім дзеркалом ротів стирчали сюрреалістичні оберемки сухого бузку: тьмяне повітря застрягало в беззубих позіхаючих ротах.

«Не дивно, що чекання з кожним днем стає легшим. Це трапляється у рідких випадках. Моє ім’я, обтяжене кислим пивом і нескінченними чеканнями, наче пливе проти течії назустріч йому. Падаю до Твоїх ніг глиняним дитячим пищиком, здатним змінитися на ніщо чи відтворити бідний тембральний зойк! Звідки ця сяюча порожнеча? Звідки самодостатня літера і метелики, що вилетіли з полум’я?»

Тривіальна мелодія, що бриніла у голові, зненацька тенькнула. Рейнц напружився, глянув на годинник, потім звільнив дірку на ремінці й поклав механізм на стіл поміж надпитою гальбою пива і ребристою ганчірочкою оселедця. Згодом став навшпиньки, прислухався... «Начебто жодних підозрілих шарудінь чи чогось такого, але...»

Мелодія зникла. Це був певний знак. Рейнц впав на підлогу, притискаючи вказівним пальцем окуляри, і безтілесною кішкою на зігнутих колінах перемістився до вікна. Наче намацуючи віконну раму, виростаючи вздовж її бокової дошки, він притулився обличчям до дрібних колючок. Стояв, довго не наважуючись на двадцятиградусний рух головою, аби краєм ока зазирнути крізь скло туди, за чагарник, що біля річки змішувався з очеретом. Тут, усередині, він був у відносній безпеці. Але ці тридцять, чи трохи більше, метрів до води... Рейнц визирнув у вікно і цілу хвилину затято вдивлявся у далечінь. Потім так само швидко, накарачках він поповз до столу. Дошки під вагою тіла скрипіли, прогиналися, виштовхували із себе іржаві голівки цвяхів, об одну з них Рейнц розірвав штани й глибоко роздряпав коліно. Доповз до столу, змив кров залишками пива і, заклеївши темну борозенку клаптем пожовтілої газети, сів на стілець.

Тепер Рейнц знав: тіні були там! Вони чекатимуть на нього.

Але тотальної приреченості він не відчував.

Минула година, дві, три…

Чому саме сьогодні, а не в один із попередніх днів? Важко було пояснити, але він так знав. Він наче бачив перед очима високу гору: така собі шпичка, вся у хмарах, а вершина – десь там. Як зігнутий лист паперу, як літера А, як час, відпущений залізти наверх.

«Усе має початок, продовження... потім – саме цей, а не один із попередніх, день... далі – продовження, якого може й не бути, і кінець».

Десь там, серед хвиль той, кого він, Рейнц, чекає не одну тисячу найкращих днів у житті. Це не могло відбутися раніше чи пізніше.

Минула ще година.

«Просування у віртуальному просторі, що замінює реальність, яка викликає безліч тіней, аби ти не зміг від’єднати одне від іншого, щоб у траві бачив лише траву, в кульбабах – кульбаби, і – жодної ознаки безсмертя. Тіні утворили бар’єр. Хоча це може бути не назавжди. Я народився й нічого не мав, але мене оточували дивні предмети. Я став великим, та нічого не змінилося. Хтось про це потурбувався...»

Годинник останній раз поворушив стрілками і закляк. Це був знак.

Рей вийшов із хати.

Смуга берега завмерала далеко за спиною. Тіні за чагарником змішалися із суцільним краєвидом, але не пішли. І Рей спочатку декілька разів озирнувся, потім, коли вода сягнула підборіддя, йому оббризкало окуляри, ще пізніше окуляри шубовснули у воду. Все: світ не відображався білою картиною, а поставав нескінченими морськими примарами у далеких крейдяних галереях. Чомусь до голови лізли напівзабуті картини. Обрій плив, якась суміш постійно мрячила перед очима й у свідомості маячили ті самі білі із зеленим берези.

Ще: повітря змінилося на інше, на таке, яким воно не було раніше, і на кінці язика з’явився присмак цукру.

«Невже цього достатньо?»

Позаду не лишалося вільних земель, далекі розповіді робилися ближчими, реальнішими за всі попередні накопичення, поразки, уламки. Але Рей був готовий пригадувати потрібне й плив назустріч. Він бовтав і бовтав ногами. Вже хмари та хвилі з’єдналися в єдину драбину, а ноги все рухалися і руки по лікоть занурювалися у воду, наче у тісто.

2003 р.

читати