Завантажити

Казали щось.
Марія. Побіжу!
Ганна. Тихо йди.
Марія. Не лякайтеся! Мамо?!
Ганна. Тихенько йди, доню. Набирайся сили.
Марія. Та що ви, мамо? Я йду. Як серце б'ється! Ой рятуйте! Страшно мені, мамо!
Не чуючи землі під собою, нічого не помічаючи навколо, сліпа й глуха пішла, побігла на сільський майдан, спотикаючись і тяжко й тривожно зітхаючи вночі :
— Ой піду я не берегом-лугом. Ой піду я не берегом-лугом, та чи не зустрінусь з несудженим другом... Здоров, здоров, луже, несуджений друже... Ні, не так... Що це я? Ні!.. Ой піду я, молода, не берегом-лугом... Ні... Іду я, молода, берегом-лугом. Ні, не берегом-лугом, — низом-долиною... Ой іду я, молода, низом-долиною, та чи не зустрінусь з мужем-дружиною! Здоров, здоров, муже, несуджений друже!.. Рятуйте!.. Що ж це я! Це ж пісня. Це пісня. Нащо? Я скажу свої слова. Таких слів, як у мене, ні в одній пісні нема. Всього не можна сказати, я знаю, але я зберу всі сили, всі смутки, всю муку... Скажу: здоров, здоров, друже!.. Павле!.. Де ж він? Чому я не бачу його? Павле, обізвись! Це вернула з неволі твоя безталанна Марія-полонянка, дружина твоя. Принесла тобі свій сором і муку, дитину незнаного батька. Убий нас обох чи пожалій, коли ти герой. Де ти, Павле? Чого мені так темно? Що це мені? Де я? Павле!!!
Не обізвався Павло, хоч і був близько. Пам'ятник з бронзи належав уже не їй, а цілому світу.
Вона поклала біля його підніжжя дитину, а сама припала до бронзових грудей і застигла, як бронза, доповнила пам'ятник.
— Де ти, смерте? Де ти, красуне, ластівко моя? Пожалій мене. Де ти бродиш, гуляєш з іншими, чорна моя сестро? Прилинь, усміхнися до мене... Не хочу я жити!.. Павле, Павле!.. Як мені жити?..
— Втішся, жінко. Доки є молодість, виконуй свій закон. Хай плаче по мені материна старість.
— В чому мій закон, чим утішусь?
— Працею, любов'ю, дітьми.
— Де я найду?
— В добрій течії добрих часів.
— А коли нема їх там для мене? Безліч нас...
— Тоді звелич себе в стражданні.
— Ні, не можу. Не хочу.. Не зумію. Немічна й мала я для страждання. Я не вмію думати про велике. Я народилась для звичайного життя. Поможи, порадь мене, як побороти страждання? Якою зброєю?
— Працею.
— Ще чим?
— Інших шляхів не знаю. Нема їх, мабуть.
— Ти правду кажеш, великий мій герою?
— Я не великий і не герой, хоч товариші мене й запевняли. Але я трудився для Батьківщини у великий час з великими людьми і частку їх великості прийняв на себе, і от я бронзовий стою на сторожі нащадків. Ти пам'ятаєш, — сам я мало думав про велике, і говорив я негарно, й жартував часом нерозумно.
— Ти завжди з усього сміявся.
— Я діяв, і мені повсякчас було ніколи. Було мені ніколи аж до самого кінця. Мало любив тебе, хоч і народжений був для любові та миру.
— Прощаю...
— Мало голубив...
— Мало.
— Часом забував зовсім. В походах жалість гнав. Суворий був я й часто навіть злий і грубий, щоб не розслаблювати себе серед прокльонів, криків про пощаду, труднощів та іншого. Клятвеним був мій час, і я виконував свою клятву серед гуркоту й скреготу заліза, поки одного разу не розлетівся кривавим шматтям.
— Мученику!..
— Ні. Моє страждання було хвильовим. Ти хочеш знати — я ніби весь зрісся з цим страшним ремеслом битв. Я знав навіть радощі свого ремесла, і помер я в хвилину захвату. Я йшов тоді в наступ, і ворог тікав перед мене. Так і перекажи своїм дітям — під кінець тікав мій ворог передо мною, тікав.
Довго дивились Орлюк і Уляна вслід танкам. І тільки коли останні машини зникли в пітьмі за горбом, і гул моторів, і брязк заліза злилися вдалині в знайому музику похідних ночей, Орлюк поглянув на молоду дружину.
— Ну, Улю, пішли.
— Ходімо. Навіть не віриться, — тихо зітхнула Уляна, відповідаючи на щось своє.
— Так, розумію.
— Залишились удвох, і я неначе, правду тобі скажу, і з тобою, й ні. Половина з тобою, щаслива, — половини нема. Пішла з ними й не може повернутись до тебе.
— І мені так.
— Мені так сумно.
— І мені.
— Правда?
— Еге. Я ж про тебе зовсім часом забувала.
— І я.
— Правда?
— Ну, де там не забути...
Вони зрозуміли, що не вийшли ще з війни. Вони належали ще їй, як палаюча будівля належить вогню. Перед ними поставали в пітьмі кричущі заграви трьох полум'яних літ.
Вони згадали, як гнів загиблих товаришів міцнив їх відвагу. Як, забуваючи одне про одного на нескінченно важких дорогах війни, вони частку своєї любові переносили на товаришів по зброї. Як любили вони їх, мов частинку самих себе, свого гніву, й чим далі, тим дужче, і ця любов підносила їх дух і привела додому. Смерть довго полювала за ними і не вполювала. Вони підійшли до своєї хати.
— Хто тут? — пролунав незнайомий голос вартового.
— Свої.
— Тут зайнято.
Виявилось, їхню хату зайняли вже. З двадцятеро фронтовиків

читати