Завантажити

сміливо й багато. Повніть нашу землю.
Але пам'ятай, Уляно, що й вовчиця народжує дітей своїх, і зростають вони вовками на землі. Велике покликання матері народити людину, але найвеличніше — народити й виховати не вовка, а друга, не хижака, а брата. Хто, як не ми, спізнали це, справджуючи свій історичний похід і бачачи на кожному кроці, як жорстоко скривдила війна радянську матір. Скільки синів і дочок занапастили вороги, скільки нездійсненних зачать висушило матірне серце!
Схлипували нишком матері, згадавши загиблих своїх дочок, а молоді дівчата-воїни широко розплющили очі. Набігли сльози на Улянині очі.
Генерал помітив це й звернувся до дівчат-воїнів, що стояли праворуч:
— Не в солдатських чоботях і не в сірих шинелях з'являлись ви, дівчата, у мріях наших юнаків.
— Правда, — почулися глухі голоси солдатів та офіцерів.
— Щонайкращі вбрання й запашні квіти ввижалися юним очам, але доля судила Інакше. Вона надягнула на ваші дівочі плечі шорсткий одяг воїнів. Не музику дарувала вам, а гуркіт гармат, і не квіти, а полум'я пожеж, і трупний сморід замість пахощів цвіту! — сказав генерал з глибоким почуттям, згадавши, мабуть, щось дороге в своєму житті, — чи то чесну молодість свою, чи героїчну смерть свого сина лейтенанта Віталія, що згорів у танку під Сталінградом, — бо таким ще ніхто не бачив генерала. Здавалось, всі затамували подих і на якусь мить ніби відірвались від землі.
— Любімо ж нашу російську шинель, — посміхнувся генерал, — найчеснішу з усіх одягів світу. І ніколи не забуваймо, як проносили ми під нею по шляхах світової війни свої братні серця до перемоги, до миру, до щастя народів.
На цьому й скінчилося вінчання.
Коли молоді йшли до машин, пролунав громовий салют з дев'яти танків, що спричинився до веселого переляку й радого сміху. Тітка Антоніна посіяла молодих зерном і, хрестячись, шепотіла принагідні стародавні добрі слова. Старі народні звичаї перекликались із звучанням бурхливого часу й самі оновлювались, набуваючи вже іншого, новітнього змісту й надаючи новому м'якість і водночас міць підвалинам часу.
Весільний похід рушив додому. Чемні дівчатка почали співати старовинних весільних пісень.
Водії озирались на своїх пасажирів і радо посміхались. А почувши, що пісня стосувалась саме їх, вони почали піддавати такого газу, що ніхто й незчувся, як віліси вскочили вже в село.
Аж ось і рідне попелище. Тут же, на ходу, складають нове продовження старої весільної пісні:
Повернулись додому,
Повернулись додому,
Після довгого грому,
Як фашистів побили,
Весь Світ звесіліли
Стріляли з гармати,
— Ніде й ночувати!
Ці слова дівчата співали вже біля хати, сідаючи за стіл. Столи стояли вряд біля розбитої хати просто в саду, одним своїм кінцем врізавшись аж у город і мало не сягаючи дніпрової кручі.І тут на древній, підмитій водою горі, пішли спогади, розповіді. За всесильним законом життя й моці народного духу говорилося й співалося про веселе й радісне, і про найдужче, що так щедро виявлялось в радянській людині в ці полум'яні літа.
Приїхав партизанський генерал Рябошапка, запитав, хто тут буде Антоніна Троян. Коли генералові показали на тітку Антоніну, він підійшов до неї й під грім оплесків поцілував їй руку.
— Ой пусти! Не лякай... чого тобі? — сказала Антоніна.
Тоді генерал виголосив довгу промову, з якої всі присутні гості не тільки зрозуміли, хто така була Антоніна, але й відчули до неї глибоку повагу. І як же не зродитись повазі, коли вона, літня вже, немічна жінка, десятки разів переправляла через Дніпро рідних партизанів, рятувала від переслідувань військовополонених, що опинились в оточенні, яку катували в гестапо, внаслідок чого він, генерал Рябошапка, й приїхав сюди, щоб особисто вручити їм медаль за бойові заслуги.
— Медаль? Не хочу, — запротестувала Антоніна. — Хто на мене подивиться, — скажуть: “Стара баба з медаллю!” — та ще на сміх візьмуть.
— Бути цього не може! — сказав генерал і вже хотів був грізно насупитись.
— От побачите! Не знаєте ви наших людей. Тут же всі такі заздрі та язикатії Ти мені, голубе, коли вже твоя ласка, що я тебе попрошу. Не сердитимешся?
— Кажіть! — сказав генерал Рябошапка.
— Купи мені золоті сережки, — сказала Антоніна, показуючи пальцем вухо. — От бачите, вже й сміються! — докірливо похитала вона головою, бачивши, що дехто справді засміявся. — Були в мене сережки, золоті, материнські, то хіба ж не видерли з вух кляті гітлери! Та ще й побили. А я тепер без сережок геть оглухла, нічого не чую, гуде в голові, та й годі!
Генерал почухав потилицю й замислився. Він був проста людина й такої доброти, що навіть грізні золоті погони мало що йому помагали. Він скидався на перевдягнутого колгоспника середнього віку. хоч висококалорійний харч і споживання деяких напоїв трохи зіпсували йому колгоспну талію. — Як ви? — вапитав він якось невпевнено старого колгоспника Максима

читати