Завантажити

врятували його?
— Ні, твого батька я не бачила.
Уляна вирішила перемінити тему розмови.
— Слухайте, діти, сьогодні великий день. Наші війська очистили Батьківщину й б'ють ворога на його території. Сьогодні в нас не буде навчання. Ми поговоримо про те, що ми робитимемо, коли виростемо.
— Тарас теж убив двох фашистів, — сказала Настя.
— Трьох.
— Який Тарас?
— Бовкун! — пожвавішали школярі, показуючи на міцного, як горіх, хлопчиська Тараса Бовкуна.
— Тарасе, це правда?
— А!.. Мадьяри були, — діловито сказав Тарас.
— Вони вбили нашого батька, і його батька, й діда, й Гальку, а Тарас повбивав їх, — сказала Настя. — Я тепер, коли виросту, буду Тарасова.
— Ото не бачив, — махнув рукою Тарас і відвернувся.
— А я, коли виросту, теж вбиватиму фашистів, — сказав зовсім ще малий школяр.
— Так, — замислилась Уляна. — А ти чого хочеш? — запитала Уляна дівчинку.
— Я хочу рятувати поранених. Я сестра-жалібниця.
— А я хочу хліба.
— Так. Ти?
— І я хліба.
— Ти?
— Я хочу автомат.
— А мені плакати хочеться і їсти хочеться.
— А ти?
— А я хочу, щоб батько мій і дід повернулися з війни а орденами. І хочу спати в хаті.
— А ти, Гупало?
— Я? Мені б тільки швидше вирости, — я їм тоді покажу, — сказав поганенько вдягнутий хлопчик і гидко вилаявся.
— Не смій лаятись. Це соромно й гидко.
— Він самогон пив.
— Він уже був п'яний. І курив сигарети.
— Ти був п'яний?
— Був гетрункен драй маль.
— Більше не будеш?
— Не буду... Мені б лише вирости.
— Я знаю, щоб скоріше вирости, треба спати. Мені баба казала, що я росту вві сні. Це правда? — спитала цікава Настя.
— Правда.
— А Вася Ступак женитись буде.
— Я сам скажу.
— Ти хочеш одружитись, Ступак?
— Думаю, — тихо сказав Василь Ступак і подивився на вчительку. Було щось зворушливе в особливому виразі його не по-дитячому вдумливих темно-сірих очей.
— Скільки от живу на світі, ніколи не думав, а зараз думаю.
— Але ж ти малий ще. Скільки тобі років?
— Тринадцятий. Поліцаї батька вбили. А матір повісили потім. Так баба з переляку померли, а дівчата — одна в Німеччині, а друга хтозна-де. А на мені двоє малих. І корова скоро отелиться, молоко буде. І город же треба обробити. То от я й думаю взяти яку сироту, й житимемо. Певно, я розумію, що я ще не виріс, та не пропадати ж дітям. Чи вже почекати хіба? Тепер же колгосп не дасть мені пропасти з дітьми? Якви?
— Ніколи. Колгосп нікому не дасть загинути, нікому! — сказала Уляна впевнено, ніби відповідаючи на якесь більш загальне й глибоке питання. — Колгосп не дав загинути державі, Ступак, а вже тобі й поготів не дасть. Ми прийдемо до тебе додому сьогодні ж і все влаштуємо.
— То не женитись?
— Не треба женитись. Вчитимешся. Ти хочеш вчитись?
— Ні, не дуже.
— Чому?
— Так.
— Але ж ти вивчишся й зможеш стати великою людиною.
— А батько мій не був ученим, а був велика людина, — сказав Тарас, подумавши.
— Я знаю. Батько твій був велика людина. Він був організатор і голова колгоспу, і він був партизаном і великим комуністом. А коли б ще він був учений...
— Німці! — скрикнув хтось з школярів, побачивши у вікно валку полонених. Діти перелякались — кинулись хто куди. Дівчатка почали плакати. Всі вони були травмовані війною. Тільки Тарас Бовкун не розгубився. Побачивши німців, він відразу зважив ситуацію і вмить зник. По дорозі до землянки, викопаної неподалік спаленої хати, він угледів ще одну групу полонених, що входили в село іншою дорогою.
Це були мадьяри. Побачивши довгу валку німців, вони зразу почали хвилюватись. Занепокоїлись конвоїри.
— Куди? Куди побіг?
— Гаття назад! Назад! Куди?
— Гей, забирай полонених! Не пускай до німців! Німецькі фашисти вже виходили на сільський вигін.
З другої вилучки з'явились мадьяри. Німці відчули
загрозу. Галас серед мадьярів зростав.
— Затримай колону! Зупини, кажу тобі, — кричав конвоїр угорської групи.
— А ти не кричи, — відповів старший по німецько-фашистському конвою.
— Так я за своїх не ручуся, зрозумів?! І справді, мадьяри не витримали і кинулись на німців.
— Ну, не казав я тобі?!
— Стій, злодюги! Стрілятиму! — закричав начальник над мадьярами й підняв автомат...
— Ну, ти, обережніш!! Дивись своїх фашистів. Зрозумів?
— А ти не лякай, — лякані!
— Я не лякаю.
— І не лякай!
— А то що?
— А те, що від твоїх мадьярів теж сама квитанція може зостатись. У мене есесівці, не бачиш? — Конвоїр німецької групи загрозливо змахнув автоматом.
— Та не сердьтеся. Годі-бо вам. Чорт їх не візьме. Здрастуйте! — сказав старий колгоспник Дмитро Клунний.
— І я тої думки, товариші, — нехай почубляться. Здрастуйте! — додав і голова колгоспу Демид Сорока. — Мадьяри колись

читати