Завантажити

спало вже на долівці, на ліжку, лавах, полу. Один поранений казах лежав навіть на столі й тихо стогнав.
Вони пішли до Антоніни. Там було те ж саме. Тоді Антоніна постелила їм шлюбну постіль у садку на старих санях. Вони були щасливі під відкритим зоряним небом.
— Яке небо! Іване, глянь... Кінчилась наша війна.
— Ні. О ні!
— Яке величезне неймовірне життя! Яка війна!
— Ага.
— Ми ніде про це не читали.
— Не читали, не думали. І ніхто не думав.
— Все наче сон.
— І мені. Так, ніби ми ціле сторіччя прожили.
— Атож. Ти помітив? Все-все стало іншим. Все змінилось.
— Так. І я?
— І ти.
— А ти?
— І я. Але ж ти весь вже зі мною?
— А ти?
— Мені здається — так. А ти?
— Я? Пам'ятаєш, я не раз казав тобі перед війною про свою жадобу до життя?
— Так.
— Мені завжди хотілось ніби роздвоїтися, розмножитися, розірватися на сто шматків, і щоб кожна моя частина жила, й творила, й пізнавала різне гарне, і щоб все це був я.
— Пам'ятаю.
— Тобі вже нічого не шкода там?
— Ні.
— Ти любиш мене?
— Я люблю тебе.
— Я люблю тебе. Я люблю в тобі все — люблю землю, по якій ти так багато пройшла. Люблю небо й повітря, яким ти дихаєш.
— Коханий мій.
— Кохана моя. Я люблю тебе, як хліб і мед і як воду. Люблю цей сад, і цей берег, і Дніпро, в якому ти купалась, маленька рибка, й пила з нього, й сміялась на його піщаних берегах.
— Я заплющу очі, — кажи.
— Я багато... вбив.
— Не треба.
— Не буду. Я ж бо й сам весь поранений...
— Ні. Ні. Кажи, що ти думав.
— Я думаю, що ми з тобою знов стоїмо біля основ життя. Вся найголовніша праця у нас, що б хто не казав. Вся краса, якої шукають художники, поети, всі пейзажі, всі сходи й заходи сонця, всі трави, квіти, плоди, насіння, всі жнива, всі пори року, — все, що дороге й любе живій людині, все це наше. Роса вечірня і вранішня роса...
— Роса! Іваночку, як я люблю вранішню росуі
— Багато людей не знають, що то — роса.
— Бідні.
— Їм не потрібна роса. В них інше щастя. Схід Сонця їм теж ні до чого.
— Так. Вони ніколи не бродили по росі босоніж.
— В них дуже тоненькі підошви.
— Я б усіх примусила ходити по росі.
— Це поки що неможливо.
— Чому?
— Дуже дорого це. Але так буде. Людина повернеться на вранішню росу. Навколо неї цвістимуть сади. А в квітучому саду неможливо не те що вбити, а навіть лаятись.
— Правда. Я пам'ятаю...
— А зараз не роса людині, а дах потрібен.
— Не треба мені даху. Я хочу спати з тобою просто неба й бачити зорі.
Так почалось їх нове життя.
Дорогою війни йшли вдалині силуети машин і гармат. До них долинала нічна музика таємних пересувань, чи то їм здавалось, поки вони не поснули.
На високій дніпровій кручі біліли руїни. На руїнах зацвітала перша молода вишня. А за вишнею в прозорій синяві ночі далеко внизу мерехтіла, танучи у пітьмі, могутня дніпрова повідь.
І от на Уляну найшов сон.
— Хто тут?
— Кияни, — сказав той, що підійшов. — Князь Святослав і воїни. Ми — сон.
— Ні, ні... — прошепотіла Уляна. — Хіба може приснитися людина людині через тисячу років?
— На цьому місці, так, — сказав Святослав. — Це старий берег. Он там стояли мої човни.
— Але ж які літа минули. Століття пройшли...
— Вони зійшлись нині край твоєї постелі, ланки часів минулих і літа прийдешні.
— Не розумію, не збагну... Іване. Ти спиш? Іване...
— Яка древня трава, — сказав Святослав і взяв жмут трави, — і так само пахне. І ті ж зорі. І Дніпро вже тоді був старий, коли я линув думкою за Дунай.
— Але чому цієї ночі... товаришу генерал? Ви хочете хрестити моїх дітей?.. Іваночку, це ти?
— Що тобі?
—Ти спав?
— Ні.
— Ні?..
— Я думав про Дунай.
— Ой коли? Скажи, коли це було?
— Га? Не знаю. Я сплю, я сплю під цим небом.
— А що ти сказав? Іваночку, що це було!
— Що було?
— Ти сказав про Дунай. Ти сказав, що всі сторіччя зійшлись, розірвані... Що ти ще сказав? Ну, пригадай!
— Це тобі приснилось.
— Мені страшно. Це така давнина... Що це було, ти зрозумів? Що це?
— Це було почуття. Тільки це сон.
— Та хіба ж може двом приснитись той самий сон? Пригорни мене, пригорни мене. Боже, як хороше... Які зорі! Які! Ми щасливі. Та хіба ж можна бути такими щасливими?!
Він обняв її своїми міцними руками.
Вона дивилась на зоряне небо, і дорогоцінна таїна щасливого майбутнього засвітилась у її очах.
Світало.
Незабаром все Правобережжя Дніпра прийшло в рух. Всі чотири українських фронти від поліських боліт до самого Чорного моря знялись помахом єдиної руки й рушили на захід.
Але коли скресли раптово ріки і древній бог весняної грязюки пустив у діло свої ресурси, що ні кінному, ні пішому не стало ходу, куди

читати