Завантажити

* * *

Так і ходилося, доки ходили,
акі по суху, – як же немало
стоптано валянок і сандалій
стерто о хвилі…
Ти попроси лиш, води ці годні
стати рідкими (печаль – розчинна),
якщо на дні твоя батьківщина,
місто підводне.
Love you – нічийне, безособове –
наче полова, а віриш, змалку...
Ти нетерплячий, як для рибалки,
свідку Любові.
Може й усього твого улову –
кілька рибин, але кожна – срібна,
з тих, що, мабуть, не були потрібні
жодним словом…



* * *
Сонце, чого ж ти, смійся...
Все було - як годиться, як у людей:
лісопосадка, дерево, годівниця і т.д. -
голуби і синиці...
Хіба лиш підсИпати зЕрнят, проса - самій все,
мій се, казала, клопіт...
Смійся...
Кажуть, ніби молитвою - замість жертви...
А я оце птахам принесла жерти.
Видзьобають - чим не радість? А про мене,
сміху тобі - жменя,
осениця.


* * *

На останньому поверсі на пательні жалощів
бліднуть і тануть птахи порцелянові.
Німо біліє знадвору завішане чимось вікно.
Втілюючись в орнаменти, що лиш уві сні ввижаються,
тріпають звірі голодні крилами райських птиць.
Тріпає вітер холодний мокрими простирадлами.
Знову, як і щоп'ятниці, німба комусь не стало.
Нині уже не синьо, а майже фіолетово
звірі тріпочуть крилами до злету.


Осінь

Якось я примудрилась підпасти
під онуче благословення
циганчати малого на вулиці,
вкритій плодами опалими
і крученим сохлим листом.
Може бути, що Осінь цигани
пізнають за несправжністю блиску
і за ритмом влучання каштанів
у сліди на вологому ґрунті,
що прогляне із плоду на світло
спраглий сонця новий універсум,
упаде сконденсоване місто
і в рослинному тілі розтане,
подолавши всі опори й принципи…
Осінь знається на ботаніці...
Осінь рано вмикає присмерки –
сонце сходами йде на захід.


охолодження

ти знав усі паролі й відповіді
секретні коди розпізнавальні знаки
місця таємних схованок і поховань
позиції спостереження можливого пострілу
ти знав усіх піаністок і флейтисток
з того оркестру що грає по середах
і кожна зустрівши тебе торкається
ніби музики ніби граючи
а я ревнива і злою буваю
якщо холод проймає метал тіла
коли засну у руці тримай мене
і завмирай споглядаючи зблизька:
тканини повітря розітнуті зблиском
рука що – судомно в кишеню - дріб'язок…
і ноги загрузлі у щось пінопластове
мов у шумовиння що плине у небі
ти знав але так часто дозволяв собі
цю розкіш краплини живого часу
за мій поцілунок комусь у спину
не купуй собі часу наступного разу
краще чогось… солодшого...


відчайдушне

рибка. у жмені. стиск.
виживеш? все одно.
тільки-но щогли прошиють спину
(в холод, в небесне дно
пробуєш так врости?) -
спиняться дзиґарі.
спливати часу пісною піною
черевом догори.
гіркнеш. і менше з тим.
все, що мина в тобі,
розтане болем у тілі двічі -
двічі лише, не більш, -
прагнучи висоти...
писано на роду
іти, зборовши нарешті відчай.
лишиться – вічне. Ду…


***
ще, можливо,
перепливши протоку, дістатись острова,
де стина між скелями гострий протяг,
що породу вивітрює в зяючий простір,
залишає їстивне - пшоно із проса,
залишає інтимне - дірявий чобіт,
мов метелика - синього, майже чорного,
у каміння втиснутого... - і нічого
іншого вже не марилось –
відучора.


***
Наступний день народиться рожево,
і навіть сніг іскрітиме теплом.
Пробачте нас, відлюдьків і скажених:
минуле наше ще не відбуло.
Ввійде крізь сон, зачувши запах глиці,
стече по люстер сивому льоду...
Впізнаєте: для нього Рожаниці
у брязкальце свій усміх покладуть.

Хранитель
(1)

На дно опадають сохлі пелюстки крил
грамами гриму - тьмяним осадом дня.
Щось тріпотливе пурхнуло угорі,
ніжне хижацтво моститься навмання.
Випари кремів, що пом'якшують плоть,
тихо теплом у шпару вдихнула ніч.
Сивий метелику, як би нам тут велось,
якби не ця сукня з вовни чи із брехні,
пропахла сушеним зіллям і ялівцем?
Якби не сукупність витончених плетінь,
я, може, згадав би давнє своє лице,
тарілку борщу і чайника на плиті...
Знаю найкраще цей рефлекторний рух:
тисячний вдалий зАмах, вдалий замАх -
вчила мене сама годувати з рук
білу печаль - голодних дрібних комах,
що населяють мій череп’яний глек.
Брязну увесь, по кісточці, їй до ніг
і, не спинивши лету, промимрю ледь:
«Не прогнівіться: сукню – не уберіг…»

(3)

Тут - ні ребра, ні грані.
Отже - затям: химера -
так розробляти різані
рани кар'єру,
щоб на Великдень рано
вилупитись із крашанки,
заздалегідь обрАної.
Страшно
бути, текти крізь глину,
ризик надто великий:
небо за мить поглине,
не помінявши лику,
всмокче у вись виром,
вирве із вуст липня -
віриш йому? віриш? -
вип'є...
Правда, по тім, може,
лишиться сіль осаду,
щось, на печаль схоже -
осінь...

* * *
Зелено-синій світ ще не чекав на жовтень.
Зелено-синій світ ще думав про зозуль.
Йдемо на зліт, мов листя, а гонитва – що в тім? -
знаття би наперед,

читати