Завантажити

тільки один — старший брат, але такий славний, не гордий старший брат, хоч і найрозумніший серед усіх, хто буває у них. Дарма що молодий, але ж всі прислухаються до його слів, до його думки, навіть мама.
Богдась був усе ж таки досить дорослим для того, щоб зрозуміти, що для мами Митя не просто “брат”.
Митя ніяк і не приховував, як він любить маму, але він аж ніяк не запобігав перед Богдасем. Навпаки, Богдась трошки, так ледь-ледь, запобігав перед ним, і йому здавалось, йому школа було, що мама ставиться до Миті не так, як до Олександра Вадимовича, хоча в очах Богдася їх не можна було й порівняти! Богдасеві інколи навіть страшно ставало, що мама якась байдужа до Миті, ні, не байдужа, це було не те слово; і Богдась не міг знайти вірного слова: коли б була байдужою, вона не турбувалася б так, не радилась так про свою роботу, як ніколи не радилася з Олександром Вадимовичем, не зважала б так на його думки і навіть зауваження та заперечення, коли читала ііюсь своє, і не любила б так сама слухати уважно-уважно все, що написав він. А втім, завжди Богдасеві було страшно, що мама раптом не захоче жити спільно з Митею, хоч про це ніколи й мови не було, що раптом вони роз'їдуться — хоча ніколи вони не сварилися. Богдасеві здавалося, що кращого за Митю не може бути, і коли вже мама, як усі жінки, хоче чи мусить, — в цьому Богдась ще не розбирався, — бути знову замужем, то тільки за Митею, тільки з Митею! Богдан уже прочитав його статті про Базарова, “Мыслящий пролетариат”, і вирішив сам для себе: він мусить бути такою людиною, як Базаров, як сам Митя, і, звичайно, він буде революціонером!
Це було, правда, вирішено вже давно, ще в Італії, коли він був зовсім малим і гасав із римськими хлопчаками, які вигукували гасла Гарібальді й зачіпали ченців та черниць. У Парижі під впливом розповідей Сахновського, Тедзика, Павла Якобі це рішення остаточно зміцніло, йому було прикро, що мсьє Пассек, хоч і співчував їм усім, але сам зовсім не такий.
А Митя — він писав сам листівки! Він сидів у Олексіївському равеліні, він зараз пише те, в чому глибоко переконаний, і хоче, щоб усі про це знали!
Ні, незрозуміле, чому мама ставилася до мсьє Пассека далеко ніжніше!
Багато він чого не розумів, Богдась!
Де йому було знати, що інколи вночі, дивлячися на сплячого Митю, Марія думала:
“Я хочу, щоб Богдась був схожий на нього, я хочу, щоб він був таким!..” Так вона ні про кого ніколи не думала...
Коли б ці її думки і Митя знав — яким би він був щасливим!
Але йому теж було часто страшно, що вона його покине...
А в неї цього і на думці не було... Ніколи...
Вона не про нього думала, коли писала в “Живій душі”: “А хто не знає почуття жінки, коли чуже щастя в її руках?.. Часто слова “Ви для мене все” примушують битися її серце. В кожної жінки, крім того, є віра в щось чудесне в майбутньому — і жаль, співчуття, оточуюча порожнеча, ця віра в майбутнє, самотність, надія на якесь чудо опановують її і часто доводять до любові.
Така любов буває інколи дуже міцною і хорошою, але від неї, так би мовити, не захоплює дух, і неспокійні характери, що зазнали лише такої любові, все бентежить інколи якась підсвідома тривога, все шукають, все хвилюються...”
Ні, вона зовсім не про нього це писала, хоч такі почуття їй були знайомі. Колись. Давно. Але ж потім у неї була інша, та любов, від якої захоплювало дух!
Вона не шукатиме більше такої.
Однаково — Митя став їй уже необхідний, конче потрібний! Опорою не просто в самотньому житті, хай і самостійної жінки, а опорою в її духовному, внутрішньому, як ніхто ніколи. А разом з його незайманою, такою щирою, ясною молодою любов'ю хіба це не був несподіваний дар для неї?
Ніколи вона не зрадить його, не покине його.
Вночі вона часто дивилася на його молоде ясне обличчя і думала: “Хай буде завжди так. Разом з ним. Мені більше ніхто не потрібний. Він і Богдась. Адже ще багато життя попереду. Ми будемо разом. Хай йому буде добре зі мною”.
* * *
На “Живій душі”, романі, який вона так швидко з натхненням написала і якого чекав Некрасов для “Отечественных записок”, вона поставила присвяту: “Дмитрові Івановичу Писарєву на знак глибокої пошани”.
І хай всі про це знають!
— Бачиш? — похвалився Митя Богдану, показуючи цей напис на рукопису.
— А мені мама присвятила “Невільничку”, — не поступився Богдан, — там так і надписано: “Богданові Опанасовичу Марковичу”.
— Як важно! — удавано здивувався Митя.
— От хлопчиська! — знизала плечима, сміючись, Марія, але до чого їй була приємна їхня приязнь, невимушеність!
Ще коли вона була в Москві, у грудні шістдесят сьомого року, Митя написав їй, що з “Отечественными записками” все у Некрасова поладнано, і хоч ще стоятиме ім'я Краєвського, але перший номер шістдесят восьмого року підібрано Некрасовим з “його” матеріалів, і що: “Некрасов питав про тебе і дуже хотів, щоб ти швидше закінчила “Живу

читати