Завантажити

Старий Етцель надіслав мамі новий роман Жюля Верна — “Діти капітана Гранта”. Усі твори Жюля Верна спочатку перечитував Богдан, ще французькою мовою, не чекаючи перекладу, а вже цей — “Діти капітана Гранта” — був найліпший з усіх, такий цікавий, що відірватися не можна, усі ним зачиталися. Марії треба перекладати, а в неї потихеньку взяв Богдась, а в Богдася потихеньку потягнув Митя! Від знайомих, які приходять, — просто ховають, а то обов'язково схопить чи Вірочка — сестра Миті, чи хтось із дівчат, що постійно бігають до мами, або з Митиних товаришів. Мама удавано сердиться:
— Дайте мені врешті перекласти! Я обіцяла Егцелю не затримувати з російським виданням. Жюль такий задоволений моїми перекладами, сказав, що тільки мені дає право на переклад його творів. Весь час поспішаєш, весь час підганяєш себе. Швидше! Швидше!
Швидше! Швидше! Отак наче все її життя — треба швидше щось зробити, щось улаштувати, а тоді вже почнеться справжнє...
— Та ти ж перекладаєш тільки те, що хочеш, що припало тобі до душі, — зауважив Митя.
— Звичайно! І я не нарікаю — от Жюля Верна я з захопленням перекладаю — це ж гімн людям науки, праці, винахідникам, і все це в такому напрочуд захоплюючому сюжеті. Не дивно, що ви обидва з Богдасем вириваєте одне в одного і не даєте мені перекласти.
— Та ти й сама не лягала спати, поки не прочитала до кінця, — нагадав з усмішкою Митя.
Але ж, крім власної праці, крім перекладів, було ще багато турбот з видавцями не лише про свої книги!
Минув той час, коли їй допомагали, турбувалися про її справи друзі й знайомі — одні щиро, інші — крекчучи, що от треба знову морочитися з виданнями Марка Вовчка. Тепер вона сама не лише свої діла впорядковувала. Старий Етцель у Парижі дивувався і писав, що його видавництво мусить увінчати її короною за ту величезну відчутну допомогу, яку виявляє вона в організації швидкого випуску французьких видань у російських видавництвах, російською мовою, але з ілюстраціями французьких художників. Вона діє як представник ного фірми! А як швидко влаштовує переклади!
— Ну, це вже не так важко тепер, — розповідаючи про лист Етцеля, мовила вона Миті, — адже стільки жінок, освічених, таких, що знають чудово мови, прагнуть зараз мати роботу, бути самостійними. От приїхала Надя Білозерська — ми з нею знову мріяли, щоб був у нас журнал.
— І ти була б редактором.
— А що ж? І була б!.. Хай це був би журнал хоча б іноземних новинок з додатком для дітей, і скільки б жінок мали роботу. І ти не смійся, що я хотіла б бути редактором такого журналу.
— Що ти, Марі, та ти впораєшся з цим краще за будь-якого чоловіка!
— Між іншим, — вела далі Марія, — хоч це зовсім не “між іншим”, ти вже, певне, чув від самого Некрасова, що він і Салтиков хочуть видавати й газету, хоча б щотижневу. Безперечно, їм дозволу не дадуть, от вони й міркували, хто б міг на себе це взяти.
— Бути, так би мовити, підставною особою?
— Еге ж! Вони вирішили, що я можу подати заяву, щоб мені дозволили редагувати, а, звичайно, редагувати будуть вони — Некрасов і Салтиков. Якщо дозволять — це було б прекрасно! Я ж для них своя!
Дійсно, це було б прекрасно. Салтиков і Некрасов недарма зупинилися саме на такому рішенні — відома письменниця, цілком шанована особа і в той же час — “їхня”, своя, їхнього табору! Коли б тільки не відмовили тому, що жінка!
Так, зовсім іншою вже стала Марія в роботі і справах — вона вже відчувала відповідальність не лише за свої оповідання, романи та переклади. Постійні стосунки з гуртком Некрасова розвинули в ній відповідальність взагалі за справи літературні. От же і хворий, — аж моторошно чути його замогильний глухий голос, — і тепер цілком забезпечений Некрасов міг би собі спокійно жити, писати, полювати — а от же ні! Воює, винаходить різні засоби, деякі інколи й помилкові, та не кидає боротьби за літературу, за чесний голос російської журналістики. Таки справді — роботи невпрогорт і в неї, і в Миті, статті якого вже друкують в “Отечественньіх записках” з його підписом, і він уже, безперечно, стає там теж своєю людиною, а ще невтомно працює над перекладами.
Йому б треба, ой, як треба відпочити!
Ще в лютому Митя знову звернувся до петербурзького оберполіцмейстера Трепова з проханням видати йому закордонний паспорт у зв'язку з лікуванням, і знову йому відмовили.
Навесні Марія знову радилася з Сонечкою Пфьоль, і обидві вони говорили з Сонеччиним чоловіком Олександром Карловичем і просили його поклопотатися про дозвіл. Олександр Карлович, знайомий з управителем III відділ/у Мезенцовим, нагадав про його обіцянку переглянути справу Писарєва і доповісти начальнику III відділу графові Шувалову. Граф Шувалов, зовні вихований, навіть вишуканий, не те що його попередники Орлов чи Дубельт, але не менш жорстокий, ніж перший, і ще дужче лукавий, ніж другий, — “згоди на звільнення за кордон кандидата словесності Д. О, Писарєва не дав”.
Та Марія і

читати