Завантажити

Одвічні мої пастухи – нічні ліхтарі,
Знову ми все переплутали знизу і д’горі.
Кельнерка ще молода, та і ми не старі,
Ще навіть п’ється, як дишеться й очі не хворі.
Та близорукий мій бог вже за грань відступив
Приступом довгих ночей за граненим й соленим,
Й ранки з очима червоними падають з слив,
З слів недошіптаних і недописаних тлену.
Вічні мої пастухи… з опівнічних отав
Стелиться килимом витканим та не дотканим
Стежка невидима – тільки б на неї не впав
Тілом невинним невидимий місячний камінь…

* * *
Це плесо небесне підпалене сонцем. І я
Чудні письмена вороння перечитую нишком.
Коли ти гортатимеш цю недописану книжку,
Знайдеш поміж літер моє оніміле ім’я –
Даси його ворону. Потім осядеш на ліжко,
Як перша роса на м’яку і холодну траву.
Покличеш мене. Безіменно, самими руками.
Повз холод землі, попри мохом порощений камінь
Почую твій поклик і всупереч всім оживу,
Впустивши терновий з купальськими поруч вінками…

* * *
Падає хустка з плеча
В мокру траву.
Очі твої на печаль.
Губиться звук
Сивих зозулиних слів
В тиші твоїй.
Падають зливами слив
Спогади з вій.
В злотім волоссі – полин,
Сонце, до мене прилинь,
Висуши роси.
Падає хустка з плеча…
Сонце у тебе в очах
Простоволосе.

* * *

Хтось вгорі остригає жертовних ягнят. Сніжить.
Біла вовна вдирається в кожен четвертий подих.
Покороблені тіні, за нами бредуть по сходах,
Прокладаючи шлях крізь замети тисячоліть.

Ця зима випадкова, як плач немовляти в ніч.
Озиратися важко – хтось холодом диха в спину.
Продираємось вгору – приречено й безупинно,
Ціпеніючи раптом, зачувши ворожий клич.

А сніги, як орда. Без супротиву здався час,
В круговерті хурделиць втрачаючи дні за днями.
Ще три сходинки вгору. Та вовною під ногами
Заметіль березнева танцює останній вальс.

І.Р.
Добирати слова, котрі вітер все рівно розвіє,
Обривати з дерев перламутрові бризки дощу,
І сміятися, так, без причини, але до плачу,
Щоб по новому чорною тушшю забарвити вії,
І босоніж по місту гуляти дощем досхочу.
Потім жити крізь жовтень: до тебе, тобою, по тобі.
Поминальна веселка в мереживі жовтих беріз.
Порожнеча. Недопалок. Осінь. Андріїв узвіз.
Волоцюга у вицвілій і пошматованій робі
Підбирає слова, що бруківкою котяться вниз…

* * *

Це фото мого нежиття, чи напівжиття.
Краплини на склі, крила фар розсікають ніч.
Крізь вікна запрілі не видно, що вслід летять
І шкіряться тіні, у котрих нема облич.
Це відео – день, не прожитий ніким із нас,
Це смуга дощу, що вплітався до наших кіс.
Якби нам прожити те відео тільки раз,
Хіба б ти зумів залишити усе без сліз?

* * *
Коли ніч синім обрусом стіл твій застелить стиха,
І нікого не буде поруч і взагалі,
Не кричи, не зови, не шепчи, і, мабуть, не дихай,
І ногами двома водночас не торкай землі.
То є знак – синій обрус на темне посохле древо.
Захитаються тіні на мертво-блідій стіні.
В спорожнілому місті ожиють камінні леви,
Щоб побачити бога в прочиненому вікні.

* * *
Мої кораблі ідуть до твого порогу.
О п’ятій на восьму – якраз до твого сніданку.
Відкинеш зі столу півтіні та на підлогу –
Вона ж стрепенеться і випурхне у фіранку.
Мої кораблі постукають гучно в двері.
І пристрасна кава вуста обпече до болю.
Закашляє темрява в третім ряду в партері.
Завіса. Мої кораблі попливли тобою.

* * *

Я сяду під зірку сусідню – аби недалечко,
Дивитимусь нишком як ти наливаєш у чашку
Холодне і біле, мов сніг, молоко із глечика,
А потім відкинеш на лавку сорочку клітчасту.
І я простягну тобі вечір із флоксами, наче
Для потиску руку. А ти засмієшся в жменю.
Розтулиш долоню – а сміх утече й заплаче
Густим зорепадом і згубиться між ячменю…

* * *
Цей простір уливається дощем
До погляду. Бузкова ніч,
Дарма що липень і бузок давно відцвів,
А липи вишикувались ключем
і ген до осені…
Тривожний клич
Сови у сірих нетрях заспаних дахів
І тих же лип. І ти – поміж стіною і дощем
в чужім вікні за кавою…

Цей постріл уривається до ще
Одного зойку, певна річ,
Мого, бо ти мабуть назавше скам’янів.
І я наплакавшись, розбита вщент,
З простріленою тінню… Клич –
Я обернуся. Так. Ти знову зброю звів –
і може на сей раз поцілиш в серце…

Цей постріл омивається дощем…

* * *
За мить батерфляєм крізь вісім галактик.
Волосся руде лоскотатиме сонце.
Для тебе у скриньці від сну мого клаптик –
У передостанній колонці.
Літаючі змії, розтоплені чаєм,
Співатимуть в терцію «Viva Fortuna»
Я їм на прощання хвостом помахаю
Комето-горіхово-струнна…

* * *
Обірветься останній промінь повні.
Гортанна тиша, змішана з пітьмою
Сочитиметься крізь зіниці. Зовні
Ні я, ні ти – ні зойком, ні рукою
Не смітимемо надколоти бога,
Що зліплений Ніким з рудої глини,
Але з очей стікатиме до нього
Холодне марево, Ніщо, котре поглине
Його. І розплетуться наші руки,
В судинах чорних темрява проклята,
Заклекотавши, закипить… Від звуку
Того прокинеться Ніхто і вп’яте
Замісить глину…

* * *
Гіллям вишневим не

читати