Завантажити

вустами,
Прошепочу найтаємнішим з-поміж заклять.
Примружене місто притисне до стін камінних,
Ступлю необачно, зламаю підбори. Ще
Востаннє почуєш мій подих в цих темних стінах,
І стомлене небо накриє мене дощем.

* * *
І коли вона піде, накинувши шалик на плечі,
Ти спітнілі долоні простягнеш до чорного неба,
А воно розсміється – вона не тобі, не для тебе,
І розітре твій сум в кришталево-смарагдовий вечір.
І коли вона піде, зронивши нестримане слово,
Ти завиєш у ніч, наче зранений звір серед лісу.
Одягнешся у хутро, ухопиш залізного списа,
І вполюєш її, не впізнавши вночі випадково…

* * *
Той нестриманий крик
Упаде перезрілими гронами
На холодну бруківку,
Тобі до натомлених ніг.
Із набряклих повік,
Не сльозами – краплинами спомину,
Крізь байдужості плівку
Закапаю, тала, мов сніг.
Той притишений плач
Затуманиться в сірому погляді.
Перетята струною,
Опуститься ніч на траву.
Я закутаюсь в плащ –
Не стояти ж нагою на холоді.
Ти не підеш зі мною,
Бо я задалеко живу...
Ти не підеш за мною,
Бо я заборонено-болісна,
Перші кроки зорі
Не притишать стрімкої ходи.
За ранковою млою
Не стане ні гірко, ні совісно,
Що, зайшовши за ріг,
Я сльозами розмию сліди...

* * *
Мазохізм?

Так дико прагнути муки,
І з тим цілувати долоні,
Ковтаючи сльози солоні
Крізь схлипів і стогонів звуки.
Так дико прагнути болю,
Доходячи до екстазу,
Віддати себе одразу,
Щоб жити цю мить тобою.
Так дико бачити вічність
В очах зеленаво-карих,
Благати тебе про кару,
Не дивлячись у обличчя....

* * *
На втілення наших снів
Піде забагато часу,
Вже й ніч зачиняє касу,
Не видавши нам квитків.
Піймаєш собі таксі,
А я загорнуся в ранок.
Обернешся наостанок –
Лиш марево по росі...

* * *
Ніч стікала вином.
По той берег прокурених вулиць
Захлинався грозою закутаний тінями сквер.
Де мій човен тепер?
Доки води іще не зімкнулись,
Добіжу до будинку з вогненним вікном
На четвер...
На четверту росу
Обриватиму висохлі зорі
По той берег від тебе, з німого гілля купини.
Ти мене не спинив
І тепер я блукатиму в морі,
Тільки зір я тобі, вибачай, не несу –
То лиш сни...
То лиш снилось мені:
По той берег прокурених вулиць
Тихо плакала ніч виноградним червоним вином.
За вогненним вікном
Сині води раптово замкнулись,
Віддаючи мене на поталу весні
Із човном...

* * *
Безсоння. День третій. Безсонячний.
Чекання. За каву чек.
І мій парасольковий соняшник
Дощенту намок дощем.
І з грон виноградом зроненим
Злітають краплини. Зліт.
Лишуся для тебе спомином...
Від неба тобі привіт..

* * *
Клубочком кіт. На плечах плед із вовни.
За склом жовтіє квітом барбарис.
А там, за схилом, помирає човник,
Що нас на різні береги відніс.
Ти станеш сном... я стану не з тобою
На вишитий калинами рушник...
Шкода, що лист, підписаний “З любов’ю”
Десь на шляху до тебе раптом зник...

* * *
До божевілля мить,
А далі не зважай,
Бо вип’є душу ця кривава повня.
І ніч, така спокійна тільки зовні,
Підніме пледу край,
І серце спопелить.
І він, торкнувшись рук,
Потрапить в твій полон,
І враз обернеться шаленим звіром
(Можливо, чорним, та ніяк не сірим),
Розіб’є срібний сон
Об скрику гострий звук.
І увійде в пітьму,
Втамує спрагу губ,
І спалить тіло, стомлене чеканням,
Немов востаннє, чи таки востаннє,
Знайшовши серед згуб
Підвладну лиш йому...

* * *
Це місто смертельно хворе,
Занадто слабке для спротиву,
Заклякло в гримасі подиву
Під траурний марш підборів.
Судини холодних вулиць,
Із пробок ранкових тромбами,
З підземними катакомбами
У коло одне замкнулись.
А місту бракує кисню –
Легені його прострелено
Фальшивими менестрелями
І жовтим прогнилим листям.
І очі його налякані
Холодними снами осені,
Дітьми нічиїми босими
І кинутими собаками.
Це місто смертельно хворе,
Воно затулилось долонею...
Я чую його агонію
За маршем своїх підборів...

* * *
Батьку

Твоїми липами, що линули до серця,
І роєм бджіл, що заміряв мій шлях
Від пасіки до тих же лип, і медом –
А чом би й ні, нехай і ним, було те літо.
Я впевнена, мені то не здається,
Воно мене тримало на руках,
Зі мною спало в сіні. І мопедом
Сусідських парубків ганяло вітер.
Те літо грілось в діда на горищі,
Вставало рано, бавилось в росі,
Тікало на ставок ловити рибу,
А потім ми сиділи на траві, вдивлялись в небо.
А ввечері ми їли чорні вишні,
Дід говорив про чумаків і білу сіль,
І ми стріляли кісточками в шибу...
І ще чекали звісточки від тебе...
Та ти вже не писав...

* * *
Жовте листя в облипку на тіло,
Дощ по стегнах стікатиме долі,
Цілуватиме груди несміло,
Обпікатиме пальці схололі.
Розпластається схлипнувши осінь,
І до крові роздряпає спину,
Розметає по ліжку волосся,
Цілуватиме губи невпинно.
Шаленіючи, зійде водою,
Скриком пристрасним знявшись над містом,
Потім раптом зіллється з тобою
І безсило впаде падолистом…

* * *
Полоснути ножем
По застуджених паростках

читати