Завантажити

торкай мене,
І вітром не вплітайся у волосся.
Ти досі віриш в те, що не збулося,
А я не вірю в те, що не мине.
Топися повнею в туманних плесах рік,
Лягай на дно, цілуй мої долоні.
Я не промовлю ті слова солоні,
Що розтеклися оксамитом щік.
Здіймай до неба відчай зблідлих рук,
Ламай мереживо закрижанілих зойків,
Поглянь, світає… плаче в кленах сойка…
І щось лихе пророчить чорний крук…

* * *
…-а хіба тобі крила дарували не ради польоту?
На обтрушене листя повільно спустилась імла…
-Ти ж бо був не таким, був подібним до чорного гноту,
Вмів спалахувать так, що випалював інших до тла…
На покручені вулиці падали визрілі груші,
Мов медові комети, чіплялись хвостами за сни.
-А нащо тобі крила, як очі порожньо-байдужі?...
Запитав майже пошепки: крила?... Й припав до стіни.
Подивився у вись, навзаєм збайдужілу до нього,
Не промовивши слова, відкинув дві милиці вбік.
Відштовхнувся рукою і впав на безлюдну дорогу,
-А нащо тобі крила?! -спитався себе і поник…

* * *
І жодних пояснень. Ця ніч – тільки дощ і безвихідь.
Зачинені двері, і голос хрипкий і чужий.
Читаєш прощання в ході моїй стомлено-тихій.
Не смій окликати, ти чуєш, благаю, не смій!
Обличчям неголеним краплі збігатимуть долі,
Ти все-таки випустиш в осінь мене, ледь живу…
Зміняю тебе на примару із присмаком волі…
І жовтим листком, знепритомнівши, впаду в траву..

* * *
Мій п’яний боже, не впусти руки –
Ми – вівчарі пропащої отари.
Стискає час прозорі п’ястуки,
Крізь пальці пропускаючи віки
Пісками потойбічної Сахари.
До біса ж їх в безодню протекло,
І ми з тобою певно що пропащі,
Мій п’яний боже, нас ще й не було,
А вже й не буде. В хащі забрело
Найменше зо ягнят – до звіра в пащу.

* * *
В маринадах дощів п’яний жовтень і пряне вікно
Золотавого світла. У діл простилається тиша.
Сива Парка не нитку пряде – тче важке полотно,
На якому маляр чорно-білу парсуну напише.
А в саду грушопад. І півзливи, бо пів протекло
Крізь мовчання твоє і у трави лягло письменами.
Б’ється крилами гілка у золотосяюче скло.
Ти відчиниш вікно і вона проросте межи нами…

* * *

Плащаницею ночі покриєш схололі вуста,
Дорахуєш до ста, і, примруживши стомлені очі,
Прочитаєш молитву, і тінню старого кота
Повз розбурхану Лету прожогом укотре проскочиш.
А за нею туман. І прочинене навстіж вікно,
І було то давно, і банальна зимова сльота.
Ти постукаєш в небо, а там наливають вино,
А спускатися долу вже боязко, бо самота.
Бо брести по землі, по зимі волочити крило,
Жи би все відгуло, а воно на ступнях мозолі.
А вино не дозріло – у Лету крівцею стекло.
І не дійдеш домів, через біль у вцілілім крилі.

* * *
А скоро і праху не стане зо тих вікових колисок,
Котрі немовлят присипляли у сонце сповитих.
І вже немовлята посивілі п’ють по шинках оковиту
І, пам'ять зрадливу розвіявши, наче пісок,
Чекають повістки з таємного іншого світу
І хиляться долу, немов під жнива колосок.
І тими стежками, де босими п’ятами топтано дні,
Лягли не бруківки вже навіть – асфальтові брили.
Луги перед лісом – могили, могили, могили.
Могли – не хотіли, а нині вже пізно. На дні
Лишилось на сльози, бо ті, що пили – не допили –
Лягли спочивати – хто в затінку, хто у труні.

* * *
Той Дванадцятий Ангел у білому впаде додолу
(а довкіл тільки ніч, а довкіл порожнеча…), і сам
Полама собі крила, аби вже ніяк і ніколи
Не здійматися в вись, і Йому не співати осанн.
Той Дванадцятий скрутить мотузку із променів повні,
Зробить зашморг, зійде на потертий, кульгавий стілець.
Той Дванадцятий вирветься з себе за межі, назовні
Десь опівночі, в мить, коли Перший одягне вінець.

* * *
Якби ти не заходив до мого серця,
Якби ти не заходив до мого тіла,
Я б могла розпростать пазурі і крила
І убити тебе у священнім герці.
Але ти опоїв мене чорним зіллям,
Але ти оповив мої очі снами,
Я осліпла, отруєна, до нестями
Нині тішитись мушу чужим весіллям.
Нині мушу стелитись під ноги рястом,
Нині мушу сміятися сміхом з кров’ю,
Нині мушу душитися нелюбов’ю,
Щоб на ранок каменем в прірву впасти.

* * *
навіяне Ольгою Ілюк "Картина Містика"

Лишаю в мазках холодного мертвого пензля
Страшну таємницю, поховану разом зі мною,
На жовтім сувої у знаках таємних і вензелях,
В несказанім слові, що скотиться із головою.
Вмурую в картину той лик, що святинею стане
Для тисяч рабів заскорублої псевдоморалі.
І тисячі губ шепотітимуть: «Алекс, осанна!...»
А ти щосекунди від них відпливатимеш




* * *
Безперечно, розгублена мжичка розмажеться містом.
Під ногами бруківка до низу, чи пак, у Поділ.
Парасолькові низки розкотяться рваним намистом,
Набундючений голуб обтрусить краплини зо крил.
Перепечений жовтень медово стікатиме долу,
Затулятиме сірими лапками ляпіс небес,
Допиватиму каву. З дощем. І зовсім захололу.
І чекатиму, певно. І навіть можливо тебе…

* * *
І ти не вернешся, а я повертать не стану.
На списане небо поставлю німу печать.
Забуте ім’я пригадаю лише

читати