* * *

Сорок – це морок…

І. Римарук

Сорок – це клямка. Як не хоронись –

Вулиця зайде до тебе колись,

Чи то в намет, чи фортецю;

Сутність з обох відчиняти боків

Можна в річниці дозорів і жнив,

Отже й тобі не минеться.

 

Клямка така є у мене в селі.

Риби у небі та кроки в землі

Там загусають поволі.

Тільки б із мороку вчасно прийти,

Щоб схаменулись коти і хати

Зорями у видноколі.

 

Дихає місто в легені одній,

В другій – село: задихнутись не смій.

В сорок віршовані звіти –

Наче переклад із втрачених мов,

Тільки перелюб і недолюбов

Ще залишилось вчинити

 

З тою двоїстою, що не приспав

І на яку не шукатимеш прав.

Тоне зоря, виринає…

Щоби благенькі хати і коти

В полі, якого ти перекоти,

З вирію вийшли до раю.

 

* * *

на вулиці Василькоґассе

де Пауль Целан народивсь

щасливці надибують фрази

які допоможуть колись

стояти на вітрі нічному

на всіх споконвічних мостах

бо з ними мандрує потому

в пір’їнці захований птах

 

* * *

Напівпритомним ротом розчинити

Таємну млість, пуститись берегів.

Чи почуття так зберегти зумів,

Як мармур підземелля – амоніти?

 

Чимдуж до травня підступає літо.

Схлип до губів, до серця й поготів –

Подібне щось до невситимих злив,

До річки, що змиває Геракліта.

 

Чужинко, краще не ходи туди,

Де папороть почне в тобі цвісти,

Та тільки не зірвеш – з якого дива?

 

Чужинцю, там, де серце – шкереберть,

Його заскочити не встигне смерть –

Лиш натренована травнева злива.

 

* * *

На станції поштовій

Напохваті роки.

І коні вже готові,

Не тільки пішаки.

Шляхами оповита

Ранкова голова.

Світанок слід копита

Дощами відмива.

Стоїш посеред мапи –

Дочкою скіфських баб;

В душі шкребуться мавки,

Та жоден не заслаб

Із тих, кого тримати

За руки і роки.

Доскачуть до маляти

Найперші коники.

 

* * *

Кричать русалки, наче кішки,

У темряві нічних заток.

Котрась із них потрапить нишком

В рясний русанівський садок –

 

Квітучу гілку у волоссі

На ранок принесе вона.

В нас бавляться русалки й досі,

Де осока і мілина.

 

І на Труханових озерах,

Аж поки не з’явився міст,

Бува, із верболозу – шерех,

І промайне русалчин хвіст.

 

Пливи, русалочко цнотлива,

У вірші – не у верші – втрап.

Як для рибалки ти не диво,

Будь для поета ним хоча б!

 

 

* * *

К саламандре вблизи Супоя

Не Пегас, так бекас домчит.

Пей закатное заревое –

Этим воздухом будешь смыт.

 

В запах зелени оступиться

Не моги: не пропал – пропах.

Тут столетняя власяница

Выплетается в бурьянах.

 

Пусть орех – мировое древо,

А шелковица – оберег.

Пусть пойдет на рыбалку дева

И наловит рыбы на всех.

 

* * *

Когда рожденье – руководство

Для любознательных волхвов,

Тогда по городу идётся

На самый неприметный зов.

В заречье Рождества вернулись

Кто от любимых далеки;

Им огоньки в мансардах улиц –

Как бакены ночной реки.

Меандры и речные мели

Прошли беспечные волхвы,

И вот уже они у цели:

Звезда у самой головы.

И одарить среди младенцев

Осталось только одного…

Так хорошо ему под сердцем,

Но время выманить его.

 

* * *

Так нежно, как только дорога,

Петляя средь ран и лугов,

Тебе доверяет родного,

И он возникает на зов, –

Так нежно затянется рана,

Замолвится Слово за нас.

И жизнь, что была неслиянна,

Сольется с тобой, спохватясь.

 

 

АНАХАРСИС

 

В стране, мерцавшей от жары и дара,

Среди кентавров, пифий и дриад,

Происходило всё совсем недавно:

Придуман якорь, парус был зачат

От полукровки – эллина и скифа.

А после – в сад бродяжьих песен он

Перелетел, от боли крылья вскинув,

Да так, что крылья взрезали хитон.

И нам, кентаврам языка и чуда,

В минуты неделимости на два,

Подсказывает он, куда б не худо

Заякорить последние слова,

Как приманить священную цикаду

Кусочком жизни, отданной за так.

Григорий Саввич тоже где-то рядом.

Стоит жара – нет тени в тех садах.

 

ГРИБ КАК СОБЫТИЕ

Ночью в лесу вырастаешь, как гриб,

Греешь дыханьем непуганых рыб,

Перегибаясь с байдарки.

Хвоя, травинки пронзают насквозь,

Чтоб никогда потерять не пришлось

Эти земные подарки.

 

Дышит грибница, а лёгкие спят,

За посвящённым идешь наугад,

И у тебя остаётся

Всплеск безнадёжный на зыби речной,

Тела упругого запах грибной,

Вязкий глоток первородства.

 

* * *

Делай что надо и – будь.

Что будет – о том не надо.

Неотменимый путь

Станет дороже взгляда.

 

Боли и тишины

Не отыскать роднее.

Выдубичи видны,

Пристань, сирень над нею.

 

Выдыбаешь и ты,

Выскочишь на припёке.

С промельком чистоты

Кончатся все упрёки.

 

Вниз до Триполья и

Рыбного и грибного

Острова – все свои,

Дикое только слово.

 

Взрослое ремесло

Вышло на раздорожье.

Чуду с тобой везло.

Знаю, тебе с ним тоже.

 

Значит, ему под стать;

Вот бы без перерыва

Бережно приручать

То, что до слёз пугливо…

 

читати