Завантажити

тобі лишилось, - час, що їде навспак.

****
Ніби ранок, а тіні не сходять з тонкої стіни.
Ніби дощ, а вікно віддає не водою, а сріблом.
Ти ще трохи зі мною, тому я назву тебе рідним,
Попри безум відчуження й дивну присутність вини.

Зубожіння моє – ти ще є, лиш свічада мутні.
Озираються тіні, минувши усе, що корисне.
Недомовленість слова, забутого майже навмисне,
Ніби біла цукринка зникає у жовтій воді.

Тільки що буде потім, крім світла в кімнаті пустій,
Крім липкої помади на вінцях старого горняти?
Ти ще є, та хіба я зумію тебе обійняти,
Коли все, що ми мали, слізьми витікає з-під вій?

****
Довга дорога додому, останні слова,
Мов камінці, вилітають з-під рейок затерплих.
Наших зітхань і обіцянок пам’ять жива,
Пам’ять, яку не відкинути і не зітерти.

Скільки ми разом, мій хлопчику, тиждень чи рік?
Вітер поволі гортає щоденники давні…
Відчаю тінь під склепінням гарячих повік –
Все, що я зможу лишити тобі на прощання.

Ти не захочеш приїхати знов – і нехай –
Потяг на схід розітне нас як лезо, надвоє
Саме тоді, коли я прошепочу «Прощай»
Небу, деревам і тим, хто тепер не зі мною.

МАЕСТРО
1
Ти приходиш сюди, залишивши свої одкровення
Молодому Маестро, пропахлому вітром провінцій.
Надто білі долоні на чорних квадратиках клавіш,
Він –невмілий коханець, та добрий музика й поет.

Чорні сутінки бару просякнуті димом і дивом
Ще незайманих пальців, що прагнуть гарячої ласки
Світлоокої жінки у темному закутку – віриш?
Вона ходить сюди не заради нудних увертюр.

О мій юний Маестро, прозорі, як льон сухожилля,
Чорні стріли Амура поцілюють гостро і влучно,
Те, чим марив опівдні, збувається аж понад вечір,
Коли шовк її сукні проріже прогірклу пітьму.

Темні зречення ночі - ти чуєш їх мову, Маестро?
Чорно-біла світлина, де ви понад прірвою з нею -
То лиш вигадка ваша, розбавлена теплим мартіні
І приглушеним «браво» з-за столику десь у кутку.
2
Маестро поламаних скрипок,
Сваволя смичка у тендітних хлопчачих долонях
Нагадує шал молодого мисливця за щастям.
Я – тільки струна, перебита тобою навпіл.

Мій юний Маестро,
Бордо оксамиту у чорнім футлярі віоли -
То губи мої, пересичені духом і тілом.
Цілунок мій ніжний, зірви його, чуєш, зірви!

Мов жовту троянду -
Спротивілий символ розлуки!
Мій дивний Маестро,
Тонкі колючки так безжально пронизують серце
Гірким своїм криком до болю, до крові, до кістки...
Тонкі колючки чи смичок, міцно вп’ятий в п’ястук?

3
ти бачиш Тернопіль не схожий на інші міста
барокова сутність зосталась лише на Музейній
де темні книгарні і музика саксофоніста
стають чимось вічним на фоні самотніх облич

приглушений плач під рожевою аркою він
- останній Маестро своєї музейної туги -
самітник з обличчям джазмена джазгенія злого
що марить Парижем чи просто якимсь вар’єте

ти бачиш Тернопіль прийняв би й Шопена якби
час вмів повертати свої кам’яні коліщата
а поки послухай як плаче душа саксофона
болюче зірвавшись з якогось протяжного «фа»

****
ці слова мов пісок тільки голос здається гірким
тільки тіні зникають лишаючи обриси темні
все що зіграно нами на цій недовершеній сцені
вже сьогодні збіліє мов попіл мов попіл чи дим

ще відкритий партер ще між кріслами світло ламке
обережно стікає ховаючи посмішку кожну
я не зможу піти і торкнутися також не зможу
я люблю тебе хлопчику хто би повірив в таке?

хто зіграв би удруге цю майже невидиму роль
до кінця не збагнувши нічого крім розпачу втрати
ці слова мов пісок – не дозволь мені їх промовляти
ні про себе ні вголос принаймні тепер не дозволь


****
це вже не гра дивний хлопчику це вже не гра
поспіх стискає зап’ястя крихкі й роздира
наші серця затверділі неначе кора
пізніх дерев що натужно згинаються долі


смак алкоголю поразки невидимий знак
все що я встигну промовити – ні або так
вперто ховаючи під повіками страх
й сльози подібні до снігу чи грудочок солі

це вже не гра наче зорі ці крапки над «і»
зважені нами залишені як і тоді
поміж слідів на холодній брунатній воді
поміж відлунь до яких я не звикну ніколи

****
Передбачити все і спинитись на збірці тонкій,
Обережно затиснутій між Мандельштамом і Блоком.
Золотий помаранч у долоні сховати глибокій,
Передбачити все - і таки не вгадати в якій.

Не гонитву за вітром, не істину часу й води,
Що виходить з глибин, аби більше туди не вертати...
На обличчі коханого вічно шукати розради
І немовби навмисне ніколи її не знайти.

І не мати нічого, крім згустків дешевих порад,
Що неначебто іній, висріблюють серце і скроні...
Передбачити все і лишитись таки при короні,
Абияк переплетеній стеблами жовтих троянд.


RITENUTO
1
Ми довго вчилися засинати без музики
лякати тишу пустими розмовами
про неповторюваність миті
і мовчати про найголовніше

наші пальці що насліпо віднаходили звуки
на довгій вервичці клавіатури
голоси зведені тугою до єдиного сопрано
і враз обірвані

ми довго вчилися засинати
вираховуючи відстані до уявних обіймів
натужуючи струни

читати