Завантажити

розжарену плиту
відчиняє кватирку
аби кинути кілька крихт голубам

жінка з довгим попелястим волоссям
і тисячею думок про самотність

все що їй потрібно –
шматочок старого дзеркала
і справжній ранковий поцілунок
аби стерти вечірній наліт божевілля
і нарешті побачити
хто затулив їй очі вологими долонями
підійшовши з-за спини

ці слова
промовлені десятком невідомих голосів
мовами чудернацьких манускриптів й тайнописів
зашифровані арабськими цифрами
втрачені назавжди
...адже рух повік на знак згоди
не є обов’язковим свідченням того
що жінка закохана
2
сьогодні на дев’ятий день від сотворення світу
між минулим і прийдешнім
на відстані одного невмілого поцілунку
і кількох дотиків рукавами
ти відчуєш
що належиш тільки собі

пісня самотнього голуба на гранітному підвіконні
танець вдови що обіймає невидимого партнера
ти належиш тільки собі
цій вічно закоханій жінці
з мідною обручкою на лівій руці
і безконечною тугою
яку лікуєш випадковими знайомствами

сьогодні на дев’ятий день твого гріхопадіння
між вигаданим і реальним
на тлі оголених портретів доби Ренесансу
і відверто байдужих очей,
ти належиш тільки собі

вічність згаяна на маленьке кисле яблуко
і тисячу солодких фантазій
про один невмілий поцілунок
який виявиться посмертним

...адже кожна закохана жінка
якщо їй вистачить сміливості про це заговорити
завжди належить тільки собі

3
знаєш чому дівчатка
шаленіють від Кларка Гейбла –
голівудського хлопчика минулого століття
якому так пасували шовкові краватки
і обережні поцілунки через цілий екран?

героя втраченої епохи білих пеньюарів
і солодких фраз на кшталт:
«я кохаю тебе Скарлет»?

просто кожна закохана жінка
хоче пограти у гру
де на останньому етапі
завжди можна сказати:
«я подумаю про це завтра»

З ГОНИТВИ ЗА ВІТРОМ
1
Голоси озивають до тебе, мій хлопчику рідний,
Золотими пісками пустель, чи оазисом срібним,
Соком стиглої вишні на пучках, що скапує дрібно,
Залишаючи долу розлізлий тайнопис журби.

Дивна мова любові, якої ніяк не пізнаю,
Безум кучерів чорних, шукання Шеолу і Раю,
Вічна Книга Падіння, якої насправді немає,
Ти – не воїн й не підліток, - тінь від чужого меча.

Де шукати тебе? Всі дороги ведуть до безсмертя.
І слова, і сліди, ніби часом-химерником стерті,
Ми не будемо вдвох – так говорять пророцтва уперті,
Тільки що то за голос постійно до мене вертає ?
2
Як знайти тебе хлопчику серед каміння цього,
Серед мертвих птахів, що тепер ні співають, ні кличуть?
Нескінченна гонитва, що схожа на втрачену притчу.
Одіж пахне смолою. Задушлива спека. Вогонь.

Тіні довшають, отже, вже скоро ми будемо вдвох:
Юний месник і жінка, що втратила все, окрім туги.
Всі дороги навспак, та чи стрінемось, хлопчику, вдруге,
В цій гарячій пустелі, де другом один лише Бог.

3
Хлопчику, все має присмак старої легенди,
Яблуко – камінь крихкий – застрягає у горлі.
Вчора були ми обвінчані вітром пустельним,
Нині самотня сную собі стежку гірку.

В стиглої ягоди шкірка тонка, кров – солодка.
Там, де були поцілунки – роз’ятрені рани.
Чим себе втішу, мій хлопчику, чим себе втішу,
крім фотокартки, яку заховаю між книг?

Віриш бо, хлопчику, як мені тяжко без тебе?
Жили снують павутину на зимних зап’ястях,
пальці синіють і тільки дві тіні на стінах
тихо голубляться, скинувши одіж до ніг.

4
Вже дороги ведуть не до тебе, а тільки до міста,
Де на кожному камені світяться наші долоні.
Вже слова мудреців видаються гіркі й обважнілі,
І від того ні рідним, ні ближчим мені не стаєш.

О мій хлопчику дивний, усе має здатність минати,
Вічне море міліє, шляхи заростають бадиллям,
Там, де вчора здіймалися птиці і падали долу –
Лиш відлуння голосить, щоб змовкнути потім навік.

Тобто, бачиш, мій хлопчику, все – недовічне і плинне,
Ми не стрінемось більше такими, як стрілися нині
В цій гарячій пустелі, забутій і Богом, і часом,
Де найдовші дороги сягають затерплих зап’ясть.

5
Гонитва за вітром – втрачати усе, крім тривог,
Крім вічних письмен, що ховають тайнопис любові.
Лишати сліди, бурштинові від теплої крові,
І знати лиш те, що сьогодні ми будемо вдвох.

Суєтність суєт – пил важкий на долонях липких,
Безчасся утоми, що втратила здатність минати.
Шукати обіймів тоді, коли час уникати,
І вірити в правду, загублену десь поміж книг.

І якось зненацька тонкої торкнутись руки,
Так ніби не плоті, а пилу торкнутись чи тальку...
Гірка марнота, недоважена кимось на шальках...
Втрачати усе і не знать, що між нами віки.

****
Той, кого ти не мала, каменем завтра стане,
Згустком гіркої сажі, змішаної з дощем.
Туги струна іржава, пісня передостання
Серце на кусні крає, ніби тупим ножем.

Той, хто любив, чи, може, той, кого ти любила, -
Необережний хлопчик, сльози течуть дрібні.
Мертву його покору, кривду його безсилу
Вітер глухий малює тінями по стіні.
Той, кого ти не мала, втратив тебе учора,
Жало тонке лишивши, трунку гіркавий смак.
Тільки не плач на людях: щирості барва – чорна.
Все, що

читати