Завантажити

Я маю так багато розказати,
Спливти мелодикою звуків
в руки вітру.
Або мовчати, знічено мовчати,
І очі опускати, наче діти.
Сидіти, вщерть наповнена відлунням,
Невисловлених фраз, що гупають у скроні,
І наші пальці, безсоромно голі,
Хапатимуть чиїсь холодні руки,
Метеликами битимуться в шибку
чужих очей. І, стиснене до корчів,
Крутитиметься, мов нудна платівка,
О що Ти робиш з нами, нащо, Отче?


Моє кохання, повна тобою –
Снігом умити обличчя гаряче –
Бери мене пристрасно, легко і боляче,
Наче
Вітер, ожини, сум чи смереки
Над головою
Бути, о Господи,
Бути твоєю,
Бути з тобою...


жінки пишуть вірші доти,
доки не вийдуть заміж
то що ж, вони творять шедеври
з цибулі, картоплі і сала?
то що ж, вся поезія їхня
згоряє у шлюбній постелі?
чи просто – немає часу?
а, може, втрата ілюзій
ламає їм крила мов птаху,
якого купуєш у тіток,
закутаних в старі куфайки,
а потім патраєш птаха,
щоб зготувати вечерю –
‘мо твій коханий помітить
метафори в жирній підливі?


Найбільша простота – найвища мудрість.
З принцеси стати пралею,
зі святістю мочити босі ноги,
перемагаючи у подвигах біле полотно.
Не отримувати вірші у поклоніння,
а виносити сміття і купувати борошно.
Святість надходить зі стражданнями.
Прагнучи богоподібності,
зрікаюся своєї (найкращої!) половини.
Писати – нічого не варто.
Боже! -- дай одного –
жити.


1.
Дівчино – полив’яне зернятко,
що тобі до мужа цього,
який не знає як тебе звати?
Жінко, спрагла криниця спогадів,
що тобі до мужа цього,
який не знає, як тебе торкнутися,
щоб на піску твого тіла
залишились сліди
справжньої
відстороненості.
Перетин світів
породжує небуття.

2.
Брови – міст у безодню.
Обрис губ – попіл ніжності.
Що мені з твого волосся –
смоляних хвиль,
пекельного жару,
сковорідок,
що брехуни
лизатимуть
язиками?..


Чого побажати тобі, дівчино? В тебе все є…
Лише інколи хочеться посидіти біля вікна
І поговорити з Другом
Тільки день (Господи, тільки день!)
повної безтурботності та абсолютної волі.
… я слухаю шелест листя…
дощик сонячних зайчиків…
куштую – ледь-ледь – (самими кутиками вуст)
солонувату свіжість
прохолодного вітру…
душа так прагне
спілкування
з Богом...


Не так давно я вмерла
Я ще новенька у царстві мертвих
У понеділок, 20-го числа
Мене запросять на спіритичний сеанс
Раніше я турбувалася про взаємини
з оточуючими та про те, якою вийду на фотографії
Тепер легше – я втратила обов’язок посміхатися
Як шкода, що навіть поцілунок принца
Не розбудить мертвого сну сплячої.


Я так хотіла співати в твоїх руках,
Наче скрипка,
Але чомусь з очей лише котяться сльози –
Самотність удвох
Надщербила моє тіло.


Притрушений пилом красень
елегантно схиляється перед старою панною.
Коли йому було 17, він жбурляв камінчики
у птахів, що пролітали над шкільним садом,
у 27 він кохався із білою феєю:
штори, бокали, м’який килим, спогади
із новомодної філософської книжки
про Сутність і Ніщо;
у 40 він мав вуса і 10-ти річну доньку,
їздив на візнику і звався паном,
(зважте, обов’язково з великої букви).
А самотня Доля все ще стояла
коло будинку того вікна,
в який він
так і не пожбурив камінця.


У вільний час жінка думає про чоловіка
або про секс із ним.
Її руки прасують білизну легко,
граційно, гладячи і милуючи зморщечки;
хода її швидка і летюча, танцююча,
коли вона змітає пил із шафи,
виносить папери, поливає квіти,
бо вона
має шифонову сукню – легку,
яку навіть вітер мріє підійняти
і м’яко пальчиками погладити стегна
А золотий ланцюжок заплутується
в гудзику і він підходить я допоможу
торкає гудзика і ненароком
полум’я що просякає крізь затонку сукню
іструмщопронизує...
Ви знаєте, як легко,
наче квітку з ламкими пелюстками-лезами
бере тебе тоді
чоловік?
О, вона чудова хазяйка –
принаймні, так кажуть.


СПРОБА ЗРАДИ
1.
Боже, для чого? Господи, за що?
Це недозволене дике сум’яття
Палить попечені тріскою губи
Пристрасть чи сила, сон чи прокляття?
Так випадково, мов цівкою крові,
Так непродумано легко і просто
Ти у війшов у зачинені двері,
Ти увійшов в недозволений простір
Зчеплені пальці, стиснені плечі
Ротом до рота – це ми, приголомшені,
Дихаєм, наче риба на березі,
Над ерогенністю
Ще недоношеною.

2.
Волосся сплутане й химерне, наче сон
Твоє плече пропалює долоню
І я сповільнено торкаюсь, ніби хвора
Пульсуючих твоїх у божевіллі скронь…
Навщо цей прикол?
Ми ледве що знайомі
Ми майже ще чужі
і ми вернем додому
У кожного свій дім –
Свй прихисток і хрест
Відточених ножів,
Сповільнених сієст.
Нам буде добре ще –
Ми ледве що знайомі.
… ці очі заплющені – наче підводні сади,
Ці руки – в хлопчачих подряпинах і порізах,
Що стиснуть обличчя твоє,
міцно пальцями стиснуть
У соннім проклятті
передранкових годин.

3.
Коли повітря огортає жадоба крил –
Ми

читати